Розділ сьомий

Пробудившись ранком, подумав, що Брус наплів сп’яну кошів, але той налив по похмільній чарці – тільки по одній – і сказав суворо:

– Ти не забув нашої вчорашньої домови? Я свою Киліяну за князя міг би видати. Не хочу! Тебе сподобав. Мине Петрівка, приїзди на хутір. Та дивись, не пробалакайся нікому. Бо тоді не бачити тобі Киліяни довіку. А може, й білого світу.

Та дивна засторога трохи збентежила Лавріна. І трохи розгнівило те, що Дорош більше не пустив Киліяну з ним на ярмарок. Зібрався того ж дня й виїхав парою сірих у яблуках огирів на хутір.

А Лаврін вернувся на Січ, аби перечекати Петрів і Спасів піст. Але серце не хотіло чекати, все було немиле, осоружне. Пости видалися довгими, як сирітська зима. Ходив понад Чортомликом, а бачив Суху Тьму й себе з Киліяною на коні. Ловив на луках бурого й розмовляв з ним: йому здавалося, що й кінь пам’ятає дівчину. Чекання струїло серце. Воно було солодке й гірке воднораз. Довгий піст не віддалив, не розмив ніжного виду, навпаки – мовби освятив, обсипав чистим і ясним сяйвом. Часом Лаврінові здавалося, що Дорош посміявся над ним, а сам примусив дочку подати рушники іншому. Але ж Киліяна не подасть. Нікому, опріч нього. Вона так і сказала на прощання.

Тільки… Тільки чого з ним так повівся Дорош Брус?

Про Киліяну й про все, що з ним сталося, не розповів нікому. Лише… Маркові. Але Марко – це ніби він сам. Надто відтоді, як обмінялися мідними хрестиками й поклялися на шаблях на вічне побратимство. Марко напросився поїхати з ним. Нехай свариться Дорош Брус. Він і так сваритиметься, що не дотримав строку. Мусить же Лаврін мати на весіллі свого боярина. Та й Марко, напевне, сподобається Брусові. Одначе його чомусь немає. Обіцяв догнати на узвозі, а вже Старі Могили, а його не видно.

Й саме тоді позаду почувся тупіт. То таки був Марко. Низько пригнувшись до шиї коня, виставивши вперед списа, летів, мовби мав зітнутися з ворогом.

Хоч який замріяний був Лаврін, а, побачивши Марка, обвішаного в’язками бубликів, з нахромленою на ратище паляницею, розреготався.

– Клятий корчмар, – витер Марко шапкою обличчя, – трохи не догнав. Ох і пер. Й барильце з вином я таки впустив, – удавано скрушно чи справді скрушно (хіба Марка розбереш!) зітхнув. Марків Султан губив шматки піни. Це був високий і красивий араб з тоненькими бабками й маленькою головою.

А сам Марко Ногаєць – маленький і круглий, як гарбуз. Крутий у плечах, міцний статурою, вертлявий, як дзига. Ніс у нього пиптем, очі вузенькі, неначе прорізані різачкою, й веселі та хитрі, часто усміхнені. Веселять його вид і чепурні невеличкі вусики, і ямочка на підборідді, навіть родимка на лівій щоці. Він чимось схожий чи на татарина, чи на цигана, й не тільки виглядом, а й вдачею. Найбільше він любить мінятися – будь-що на будь-що, любить вертітися там, де торгують кіньми, де зібрався гурт людей. Йому аби була добра бесіда, товариство до якої-небудь картярської гри, а там уже перевершити його не міг ніхто. Так думав Лаврін. Карти мелькали у Маркових руках, як горіхи в білчиних лапах, казали, що він трохи й махлює, але ніколи не ловився. Безжурний і штукарний, кепкував однаково з інших і з себе, й за це йому прощалося більше, ніж будь-кому. Лице у нього веселе, привітне, ніс – готовий щомиті зморщитись од веселого сміху. Тільки в очах поміж веселих іскринок іноді висвічувались якісь інші. Та губи мали звичку не сміятися, а мовби кривитися. Але зараз і вони тріпотіли весело, й лице Маркові пашіло, а в очах – сліпий дощ або метелиця.

Вони потоваришували давно. Власне, це Марко прикипів напочатку до Лавріна душею. Сталося це три роки тому. Хизуючись один перед одним, вони, січові підпарубчаки, перепливали Чортомлик біля самих порогів. І одного разу Марко не зборов течії, вона знесла його, і він завис на рогатому холуєві. Нижче ж стриміли зуби Собачого каменя. Лаврін підплив до нього й кинув йому мотузок, а сам ледве одвернув од тих зубців, промчав у шумовинні до Скарбної. Ні Лаврін, ні Марко не сказали тоді й потім один одному жодного слова – то було б нижче козацької гідності, але та течія знесла водно їхні душі, їхню приязнь. Відтоді заприятелювали. Як і інші парубчаки, любили вечорами поблукати від куреня до куреня – десь почастують чаркою, цікавою оповідкою, а десь замахнуться малахаєм. Лаврін ображався, йшов пріч, а Марко дратувався, доки за ним не гналися з тим-таки малахаєм. Але Марко вмів і обдурити куренян, прикинутись овечкою, підлеститись й несподівано викинути фортеля, од якого в січовиків очі на лоба лізли. Те не подобалось Лаврінові, але Марко і його облещував й трішки брав на глуз. Потім Лаврін прощав те, й вони мирилися. Лаврін сміявся з Маркових дотепів найщиріше, вірив у його билиці-небилиці, й, либонь, через те й Марко уподобав його собі в дружбу дужче, ніж когось іншого з січових молодиків. У нього ж бо друзі – в кожному курені, він уміє ввійти в нове товариство так, що хоч би й назавжди залишався з ним. Але вміє Марко й пустити про кого-небудь турусу, та так, що всі в те повірять, і розповзеться та чутка по Січі, мов короста, налипне на небораку – не одмиєшся. Кілька разів на тому ловився, курінний погрожував одлучити його од людської честі, одначе прощав за веселість і шпетність. Так само прощав і Лаврін.

Марко має свою гординю – Султана. Приїхав на ньому торік з ярмарку, казав – виміняв у циган, але тому ніхто не йняв віри. Бо де б знайшовся такий дурний циган, що обміняв би стрункого арабаша на миршавого шевляга Чортика, уземка, котрого Марко ледве вигоїв од корости. Шерсть на ньому й далі росла погано, а весною, коли кінь линяв, на животі в нього проглядала лиса, ніби вибрита, шкіра. А в Султана тонкі, сухі ноги, тонкий храп, чутливі вуха, він так і рве з рук повіддя, так і грає під вершником.

Лаврін помітив, що од того ярмарку щось змінилося в товаришеві, одначе що саме – вловити не міг, а сам Марко нічого не розповідав.

Низенький Ногаєць поглядав зі свого громака на Лавріна згори вниз. Його араб потягнувся до Лаврінового Коршака, але той, норовистий і злий, прищулив вуха, куснув жеребця за холку. Парубки, бач, приятелювали, а їхні коні – ні. Султан пирхнув, затанцював по краю дороги, й Лаврінові довелося торкнути свого коня острогами, щоб не відстати.

Вони наздогнали загін і збочили ліворуч, аби не ковтати руду кушпелю, котра висіла в повітрі. Так їхали якийсь час. Широка дорога понад Дніпром то збігала на пагорби, то спадала вниз, беручись угору, вони бачили зелені плавні й сіро-жовте заріччя. Обіч гостинця – могили й могили, давні, порослі колючими бур’янами, обпалені сонцем. Ніхто не відав, чиїми кістками так густо встелено той шлях. З могил злітали степові орли й, кружляючи, відлітали в степ.

Ой там, в степу, при дорозі,

Шумлять-гудуть дрібні лози.

Ой там молод козак блудить,

Під ним сивий коник нудить, —

виспівував козак Рябуха голосом хоч і не вельми гарним, зате дужим. Спів вплітався в степ, линув над кушпелею, і козаки слухали не перебиваючи. І слухали орли, ширяючи в високості. Степ пахтів торішніми полинами, дроком, волею. Козаки ніколи не говорили між собою, що цей степ може родити пшеницю. Вони відали про те, але й знали, що плугатарство тут заснуло в далекій далечі пам’яті, навіть не їхньої, а багатьох поколінь. Степ існував для того, щоб доганяти і втікати, заступити справжнє поле, на якому ще виростають пшениці і діти. Їхали тюпака і риссю – коней не морили, бо дорога далека.