Розділ «Частина третя»

– Сночі.

– Ну, як сночі, то вже гнатися пізно.

Стоїть пан Пшелуський, і різні почуття ворушать його душу. З одного боку, досадно і стидно, що от знов під самим носом Довбуш зробив що хотів, а ти приїздиш лише на згарище, в пустий слід, як і завжди. А з другого – таки приємно було почувати, що Довбуш уже з одним розправився.

– Це ж він головний стовп повалив. Що ті без Дідушки?

Зліз з коня, пустив людей вільно, а сам почав робити допрос. Велів скликати наймитів.

– Ти як ся називаєш?

– Волошук… Семен Волощук…

– Тутешній?

– Ні… Я з Лючі… ніби з-під Сиготу… То на Угорщині, проше пана…

– А як же ти тут опинився?

– У нас голод, то я пішов суда шукати роботи.

– А може, опришків шукати?

– Ні… Боже борони… у Косові на торзі здибав вуйка… Кіндераш си називає… то мій вуйко з-за гір. А він уже кілька рік служив у Дідушки. То він і мені сказав. «То, – каже, – ґазда великий, у него отари, наймитів лиш давай…» То я й прийшов суда і наймивси…

– Давно?

– Два тижні тому.

Пшелуський звертався до оточення:

– Правду він каже?

– Все правду. Все так…

– То ти був тут, як Довбуш нападав твого ґазду?

– Ає, ає… Тут, тут…