Розділ «Частина третя»

– Тепер уже, видев, мішєнники поприганєли худобу на полонини – мож коло вивчєрів харчуватиси.

– То не є безпечно. Вівчєрі можут дати знати своїм ґаздам, шо ми проходили й так нас мало.

– Нічо, нічо. Тут ґазди все такі, шо мож вірити. Семер-динюк Василь, Митник… Сі не зрадє.

Коли вилізли на чисте повітря, була ніч. Як Олекса пізнавав зміну, хто його знає, а тільки не вивів хлопців серед дня.

– Бо то тра приховати. Може, шє си здаст, – і привалив діру каменем. Тепер і хлопці, прийшовши сюди самі, навряд би серед мільйонів кам'яних глиб знайшли саме ту, що треба відвалювати.

Широко розкривалися груди, вливалося через них цілюще повітря до організму, мов повна ріка несе дари свої великому морю. Над головою ясніли зорі. Співала ота особлива полонинська тиша – і хлопці якось заспокоювалися. Останніми часами все так тривожно: нічні засідки, погоні, небезпека… Тільки сила Олекси, його уміння ні на хвилину не губитися – тільки се держало хлопців.

Аби не дразнити полонинських собак серед ночі, полягали тут – перепочити до рання.

Довбупі не ліг обіч хлопців, а пішов деінде. В печері лягали всі разом. Там інші закони.

Коли опришки прокинулися, сонце вже зійшло. Полонина була зовсім не та, якою вони бачили її, коли заходили до тієї своєї печери. Трави зеленіли кругом, ніде ні шматочка снігу. Вгорі літав орел. А ще пройшли трохи – і вчули голос трембіти. Олекса прислухався.

– Се на Семердинюковій полонині, – визначив він. – Ігім туди.

Вівчарі стріли хлопців із погано скритим страхом, але скоро заспокоїлися, побачивши, що лихого нічого не буде.

Олекса розпитував, чи стоять іще патрулі й де сам Пшелуський. За Пшелуського вівчарі не знали, що ж до патрулів, то говорили, що їх видано-невидано по всіх селах. Та всіх чіпають, вирви вимагають. А не даси – б'ють.

Олекса звернувся до Орфенюка:

– Ано скоч подивиси, ци не йдут наші леґіні.

Орфенюк, не розуміючи, витріщив очі. Баюрак був догадливішим.

– Зара піду.

І побіг. За якийсь час прийшов.

– Не видко. Видев, на інчу полонину пішли.

– Но, най ідут. Вни знают, шо ми тут. Єк треба буде – який прибігне.

І жили тут наші кілька день.