Розділ «Частина третя»

Лізли туди в діру і вилазили в іще більшу, прямо вже величезну печеру. Олекса наказував обережність.

– Дивітси тепер під ноги…

Хлопці зупинялися – і з острахом відскакували. Прямо під ногами розверзалася якась бездонна прірва. Шукали гілляк, бо Олекса казав, що натягав сюди дерева. Світили вниз, але не могли освітити нічого: чорна бездонна яма не показувала нічого, окрім тьми.

Попробували кидати туди запалені гілки, але вони швидко гасли на льоту.

– Каби так смереку запалив та кинув…

– Нічого не буде, – відповідає Олекса. – Я пробував усєко – гасне оннаково. Таке галузє-сми метав, йке принести міг – нічо. А лізти нема єк, я теж пробував.

– А єк ти знав за цесу печеру? Сказав ті хто?

– Ні. Я самий ї знаю. Зимував я ту.

– Ов!.. Таже страшно.

Довбуш посміхнувся.

– Чому? То же не страшно зара.

– Зара ту люде… А йк самий – не був би сми тут анізащо.

– Ано-ко, дивітси теперка ішє.

Довбуш узяв великий камінь і кинув його у безодню. Камінь летів досить довго і з силою бухнув у воду. Чути було, як піднявся фонтан бризків, і вони потім дзвенячи падали назад у воду. Було якось і солодко, і жутко.

Хлопці самі почали шукати каміння й кидати його в безодню. Олекса відвалив величезну брилу й держав її на гостряку.

– Ано-ко дивітси тепер…

Пустив руку – і здоровенна каміняка рванулася вниз. Гахнуло так там десь унизу, що Орфенюк аж ухопився за Олексу.

– Пху… – аж сплюнув Баюрак, скидаючи з себе несподіваний напад страху. – Такого шє-сми й не вигів ніколи.

– Ого! Я ту такі печері у Чорногорі знаю, шо ше дивніші.

Так просидів Олекса із хлопцями коло двох тижнів. Сиділи би, може, й ще, але харчів не стало.