Розділ «Частина третя»

– Та були наші наймити. Отцес Марко був.

– Ну, тепер ти кажи. Я хочу знати все від очевидців.

– Та й що… Прибіг тот білєвий ід'нам. Каже ґазді: «Іди, – кае, – до пана, твій пан приїхав із Кутів». А ґазда тогди: «А йди собі. Або мені пан дивний? Не маю чєсу». – «Та-бо йди. Казав – конче…» – «А ти, панський наймитчуку, ше меш мені тут… Забирайси гет із своїм паном, бо кутюгами му травити». А опришок тогди вдарив ґазду плясом сокири по голові. Але ґазда були моцні, то не впали, лиш таки до опришка. Узєли го попід сили, а на мене кричют: «Не дай мене». Я підбіг до опришка та й ухопивси за ліву руку, а він мені балтов по голові. О, знак, – і нахилив голову, показуючи велику ґулю. Сам гигикав при тім, наче йому було весело, що таку здоровенну ґулю заробив.

– І що ж тоді?

– Укік-сми…

– Добре. Тепер ти, Робчуку, кажи.

– Та й шо? Привів тот білєвий ґазду д'хаті, а Довбуш тогди: «Ага, пане Діду! І ти тут. А я ті не присилав на знак чепелика, аби ти мені дав терх сиру? А ти не дав та шє казав, шо мою голов даш до Станіслава?» І вдарив балтов у груди, аж ґазда застогнав. «Пізнаєш мене, Олексу? На, рубай мою голов! Обіцєв-єс повен наголовник червоних, аби мене йми-ли. А от я тебе скорше ймив…» і вдарив другий раз так дуже, що ґазда впав і сконав… Опришок, отой чорний, припав із пістолем, хтів шє стрілити, але Довбуш не звелів: «Не тра гуку робити».

А тут білєвий тот веде сина Дідушкового та й цего Андрія із жінков. Довбуш завидів сина.

«Ано-ко з'єжіт їх двох, гєдю із сином, плечима». Іван плаче, бо гадає – смерк. Але опришки поклали го на землю й з'єзали з гєдем. Довбуш тогда узєв за посторонки однов руков, піднєв їх обох високо, трусит там ними угорі й кае: «Отак в'єже Довбущук, пане Діду».

Та й шворкнув відтак ід'землі.

Пшелуський зробив великі очі.

– Підняв таку тушу, як Дідушка, однією рукою? Із сином?

– Ає… Бігме Боже… Самий-сми вигів. Та й оці всі вигіли.

Наймити загули, що справді так було. Пшелуський тільки хитав головою.

– А як же він кинув їх, батька із сином, на землю, а син живий зостався?

– Бо він, проше пана, попав на зверхє, Іван ніби. А коби успід – і мокрого би си не лишило. А так лиш линви пукли та й устав він із гєді, ніц му си не стало. Тогди Довбуш до него, до Івана: «Де ваші коні? Мені тра пару коней». А Іван кае: «Не знаю… Дес, видев, у царинках». Тогди Довбуш до цего Андрія: «Іди за кіньми». А цес Андрій: «Я, – кае, – мельник, а не слуга». – «О, йкий ти великий пан», – так сказав Довбуш та вдарив Андрія балтов, аж тот упав. Андріїха скричєла, а чорний опришок її балтов, аж і вна впала. Потому до нас – і до мене, й до цего Семена: «Вилазіт з-під лавиці та йгіт по коні».

Ми побігли по коні, але таки-сми направду не знали, де коні, та ходимо царинками, шукаємо.

А Довбуш тим чєсом велів палити домівство. Виходячи з хати, заковтав бартков по лавиці й ізрик до всіх наймитів: «Чюєте! Абе-сте за мнов не гонили. Та й не кажіт нікому, що я був…»

Опришки вже підпалили хату, пішли палити стайню – аж там коні. Довбуш узєв пару коней, велів Дідушковому синові йти за собов.

Пшелуський підманив до себе хлопця.