Довго лізли. Часом хід був такий вузький, що ледве протискувалися. Далі стало ширше, а нарешті об'явилася вже досить велика печера.
На диво, тут було сухо. Звичайно в таких печерах завжди вогко, стіни мокрі, пісок під ногами теж, а тут – як у хаті.
Олекса викресав вогню, запалив люльку і, пихкаючи люлькою, почав придивлятися до стіни.
На уступі каменя стояла лоївка з лоєм. Він засох, але не висох весь. Олекса розім'яв і засвітив. Одразу стало веселіше.
– О, розгостітси.
Опришки скидали речі й мокру одежу. Олекса поліз у кут і почав швиргати звідти тріски, суччя, дрова.
– Клагіт ватру.
Ця робота всякому гуцулові мила – тож за малий час весело потріскувала ватра. Так гарно було простягнути до вогню холодну ногу, витягши її з розбухлих онуч.
Оглядали печеру при світлі. Вона була висока й, видно, десь там мала вихід для диму, бо він не осідав низько.
Олекса поліз у другий кут і витяг звідти бербеницю бринзи та бочівочку горілки.
Скоро закипіла вода в казаночку, всипали муки – і вивернули гарячу, запашну кулешу. А коли ще випили трохи з бочівочки – одразу якось стало спокійніше.
– Ой га! Ше нашої не конец.
Олекса заповів, що пересидять тут деякий час, поки Пшелуський заспокоїться. Побачить, що варти нічого не досягли, подумає, що Довбуш або вбитий де, або втік.
– Побігає, побігає за нами… Він і не знає, шо нас лише трохи.
Опришки засміялися. Їм було приємно відчувати, що от їх тільки троє, а за ними ганяються сотні, не сплять ночей, виставляють варти, тоді як вони, опришки, сплять собі спокійно у сухому.
Олекса багато оповідав молодим хлопцям із того багатства, яким наділив його Кралевич. Дивувалися леґіні непомалу всяким відомостям з астрономії, фізіології й усяких інших наук. Дещо було таке, чому можна було вірити, а дещо таке, що вислуховувалося з пошаною, а потім підморгувалося товаришеві – шос брехнув наш втаман легко… Наприклад, земля крутиться. Та який дурень міг би тому увірити? Таже ми усі попадали би…
Зрештою і сам Олекса, хоч і вимовляв ті слова твердо, а все ж, рахуйте… єкби то сказав чоловік… шо вно, варе, так… лише…
Показував дива своєї печери. Насамперед звертав увагу на тихий, але безперестанний шум, який не вгавав день і ніч. Ніби десь тут текла велика ріка й хвилі її вічно хлюпощуться об скалисті береги.
Потім вів хлопців у глибину печери. Там одтикав якусь діру, закладену галуззям, шуваром, мохом.
Відкривалася дірка, й звідти одразу починало віяти холодом. Шум води ставав виразним і цілком оприділеним: десь тут тече у темноті вода.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Довбуш» автора Хоткевич Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 54. Приємного читання.