Розділ «Частина третя»

– Там є багачі… – забалакали й інші волощуки. Вони тремтіли внутрішньо, але тим більше хотіли сказати, що думали.

– Нам наобридло ходити, з кута в кут тинятися й нічого не мати.

– Шо за втаман, що під ним нічого не зробиш…

Словом, це бунт. Одвертий бунт.

У Олекси все кипіло. Одним ударом кулака він міг би повалити всіх трьох, але він здержувався, навіть у голосі його не чулося дрожі.

– Вам не подобаєси ватажок, то ваша воля йти геть.

– То ми й підемо.

– Прошу. І то зараз! – і пальцем показував їм дорогу.

Волохи потупцювалися-потупцювалися, але слово було сказане, й треба було йти. Мали план відійти під широко розгорнутим прапором опозиції, а виходили під указуючим пальцем і окриком – геть…

Хоч би вилаятися та тим облегшити душу.

Але з Олексою трудно було собі це позволити. Він кладе чоловікові руку на спину, а від того дотику ламається спинний хребет. Тому пішли мовчки волощуки. Не сказали навіть «прощай» товаришам.

Стомленим голосом звернувся Олекса до Павла й Баюрака.

– Може-бесте, й ви йшли? То прошу.

Орфенюк промовчав. Йому по молодості здавалося, що він кожної хвилі може піти куди йому завгодно. Оце проходив трошечки в опришках, а тепер верне до матері й буде жити собі там.

Баюрак був трохи старший – було йому, мабуть, двадцять два. Він уже розумів, що відхід від Довбуша не така проста річ. Тому сказав:

– Куди нам іти? Ми же з тобов…

– Зо мнов? Ну добре… – якось утомлено й безконечно рівнодушно сказав Олекса й опустив голову.

XXIV

Пішли. Ішли довго. Завів Олекса хлопців у якусь безвихідну дебру. Там знайшов якийсь камінь. Повернув його трохи – щілюка, що лише пролізти чоловікові.

Поліз уперед. Хлопці за ним.