Розділ «Частина третя»

Захитався Орфенюк і ледве не впав. Для нього ворина вже була тяжча, й поки він переправився, його сильно знесло наниз. Там берег вже був недогідний, і довелося тягти дарабу вгору, талапкаючися у воді.

Коли переправлялися останні два волощуки, то вони замалим не потопилися. Довго лаялися по-своєму, по-волоськи, обтрушуючися, бо попадали у воду й вимокли геть. У одного й шапка попливла. В тобівках вода, в пістолях вода…

А тут іще до того й дощик почав моросити. Та хоч би дощ, одвертий, щирий, а то таке, дощівниця якась. Трусить, як через полотно, зате обіцяє трусити так днів два.

І єдине, що хоч трошки потішало, – це що виховзнулися з-під контролів. Нехай собі тепер ходять патрулі.

Ідуть шестеро темною ніччю, а куди – самі не знають. Отаман веде – він мусить знати. Й Олекса, видно, знає. З якихось ознак, з якихось констеляцій каміння, контурів і угруповань – хто його знає, а тільки йде впевнено.

У кожного одна тільки думка – де би обсушитися й обігрітися. Як би добре було тепер десь у хаті або у корчмі веселій, залитій огнями, під звуки флояри би потанцювати та випити яку чарчину-другу – одразу би нагрівся. А найкраще – під теплим боком ситої молодиці…

І куди він нас веде, оцей похмурий та мовчазний ватажко? Доки так іти мокрому лісом, трусити на себе дощ із смерек, вимочуватися у кущах? До чортової матері його із таким життям проклятим.

Почало світати, коли вийшли на полонини. Еге… Холодно й тут та непривітно. Хтось ізняв пишний килим цвітастий, що лежав на полонинах, і поклав витерту ковдру руду жебрачу, з дірками й плямами. Сірі тумани повзуть. В літі мрєчі, то вони білі й пухкі, як хмариночки веселі. А оце налазить на тебе важкий кисіль якийсь, що в ньому дихати трудно і ходити не хочеться.

Сіли на відпочинок. Волощуки хвилюються. Аналія – він веде перед серед них – нараз питає:

– А де то ми нарешті йдемо?

Тон зухвалий, нервовий, Олекса чує його й умисне задержує відповідь.

– Ідемо обсушитися.

– А витак?

– А витак я іскажу.

– А ми хочемо знати тепер.

– А я не хочу говорити.

– А ми таки си напираємо.

– А я не маю охоти вам казати.

Волощуки притихли. Бо це гра не з ким, а з Довбушем, силу якого вони мали нагоду бачити не раз. Треба або скоритися, або йти напролом. Аналія вибирає останню дорогу. Рвучко кидає:

– Бо ми ухвалили йти на Герду. Це було село на угорськім боці.