Розділ «Частина третя»

Олекса повернув на Ясінь, а Павло ніби на Ямну, але скоро скрутив у праву руку й подався на Путилів. Не близький то був світ, а що зробиш…

Сказав Олекса Єлені своє рішення. Думав, оживиться, заблищать очі, кинеться на шию з криком «Нарешті!» – а нічого того не було. Вислухала така само байдуже, як і всяку іншу вістку, аж Олексі й дивно, й неприємно стало. «Я для тебе он яку жертву приношу, а ти…»

Потім подумав, жінка ж хвора. Нехай видужає – тоді буде вміти й говорити, і радуватися, і все.

Попрощався, казав приготовлятися поволі і пішов собі.

Коли Олекса прийшов до Криворівні, Баюрак з волохами бавили там уже три дні.

– Єк же тобі гостилоси? – питав Олекса.

– Єт… Аж нієк… Ховав-смиси через цілий чєс, не показувавсмиси нікому. Навіть у церкві не був – боєвси. Волоска ота хоругов клєта вєшталаси околицев. А Михайло де?

– Пішов на Волошшіну…

Баюрак свиснув.

– Ой га! Розсипаєтси наше товариство.

Осівся Довбуш у старого Мечівника. Се був давній приятель Олекси, порядний ґазда, сам би ніколи не пішов в опришки, але цінив Довбуша власне за ідейний напрямок його опришківства.

Так-от від цього Мечівника довідався Олекса таких новин, які одразу змінили усі його плани на найближче будуче.

Почалося з того, що Мечівничка розплакалася.

– Так знаєте, пане втамане, шо моя дочка була в Космачі за отим Дзвінчуком Стефаном.

– Знаю. Але ж бо вона вмерла.

– А вмерла, прошу пана юнація… А я йшла до Штефана, аби він віно віддав, шо за дочков узєв. А він віддав дурничку, а пару волів та й корову задержєв. «Я, – кае, – гудував твою дочку та й кошт на ню клав…» Та й шо мені тепер робити, я й не знаю… Може би, ви му, пане юнацій, загрозили, ци єк… Бо він і на вас лихо говорив.

– Чкай, жінко, – перебиває старий. – Шо там він ті говорив, то пусте, а от ігім, Оле, набік трошки – я шос єнче ті скау.

І сказав таке, від чого закипіла кров у жилах Олекси.

– У Космачі був храм. І зійшлиси у Дзвінчука, ніби у цего мого зєтя, Мочернак микуличинський і Дідушка з Річки. Та й зкєв бесіду за тебе Мочернак. Вогорив, шо крайна пора тебе вбити, шо ні смолєки, ні пушкарі ніц не зроб'ют, докив не озмутси за цес справі самі гуцули. «Вни, – кае, – усі тоти полковники – шо вни знают? Ніц вони не знают. Треба гуцулів. Я самий наберу людей». – «А я гроші дам», – кае Дідушка. «А я й людей дам, і гроші дам, і самий тих людей поведу», – обзиваєси Дзвінчук. Вни си здивували з тої бесіди, бо звідки у него можут бути гроші? Не такий вже він маєтний. Дідушка, Мочернак – таки-то багачі. Шо супроти них Дзвінчук? Жєба. А й він туда лапу простєгат.

Засміялиси Дідушка з Мочернаком нібито з жєрту, а Дзвінчук: «Ой не смійтеси, ґазди, лиш слухайте, шо вам іскажу».