Розділ «Частина третя»

І оповів їм справді таке, що мусили мати перед Штефаном респект.

Приходить до хати Дзвінчука сам губернатор яблонівський пан Колендовський й зачинає таку розмову, що от ми всі добре зрозуміли, що ніякі полковники Довбуша не піймають, доки за це діло не візьмуться гуцули.

І пан Колендовський запропонував Дзвінчукові взяти на себе організацію відділу з гуцулів.

– Їм буде платитися щоднини, а коли зловлять Довбуша – кожний дістане добру нагороду. А тобі, якщо ти станеш на чолі, буде ще й осібна нагорода. Така, якої ніхто з гуцулів не має. Я вже балакав з ясновельможним паном воєводою новгородським Йосифом Яблоновським, і він сказав – слухай, що звільнить і тебе, і всіх твоїх потомків від усяких податків, від усяких данин по вік вічний. Розумієш? Скільки не будеш жити сам, жінка твоя, діти й дітей діти – ніхто нічого не буде платити, не буде знати панщини, податків. Воістину королівська нагорода…

Це спокусило Штефана, й він дав згоду. Колендовський обіцяв незабаром виплатити значну суму, а поки що радив підшукати людей.

І от трапляється, що два сильних чоловіка, перші багачі краю, теж беруться помогти справі. Дзвінчук одразу зрозумів, що при такій оказії добре можна поживитися з усіх боків, тому заявив охоту приступити до спілки.

Мочернак і Дідушка пообіцяли зі свого боку грошову допомогу, а також участь у зборі людей. І все це було запито добрим могоричем.

Отаке оповів Мечівник Олексі.

Закипіла кров у Довбуша.

– Нехай лєхи настают на наше жикє – ну то вже… Але свої, свої… Я їх не займав, багачів. Я не ходив на їх маєтки, не брав їх вівці. Просив-сми йкос у Дідушки дурничку – терх сиру, а він і того не дав. Та я би міг, ідучи з леґінями мимо, увесь сир у него забрати, усі вівці, корови, усе його майно і саме жикє навіть… Ні… Погано я робив. Не треба було милувати таких… Треба було їх бити, єк гадє.

І чим більше Олекса думав, тим запекліше ворушилася у нього лють на Дідушку, Мочернака і Дзвінчука. Ще якби ця вістка прийшла в якийсь інший час, може би, поставився до того Олекса інакше. Але тепер, коли все руйнувалося, коли життя переділялося по половині й перша половина відкидалася як неудачна, а друга ще невідомо яка буде – в цей момент відчути удар у спину було особливо трудно.

Але й це були ще не всі новини. Пани оголосили ціну за голову Довбуша.

– Лиш добре не чюв-сми кіко. За живого ніби тисєча левів, а за мертвого шос менче. То тепер корчмарі уфатилиси та й будуть увихатиси. Не дуже довіруй, з ким маєш діло.

У Довбуша серед корчмарів були деякі свої контрагенти, скупщики, наводчики. В освітленні Мечівника тепер треба було з усім цим народом поводитися обережніше.

Але й це ще не всі були новини.

– Весна, ади. Пани знают, шо опришки си сходе навесні та й… Чюв-сми, – каже Мечівник, – шо ніби у кождому селі патрулі будут… Єк день, так ніч ходити. Вже по єнчих селах є, видев, і у нас скоро заведут… А найперше, мабуть, у Жєб'ю, бо то така вже дорога… Ти єк ішов, шє не було?

– Не йшов-сми селом, – понуро відповідав Олекса.

– Ає… Шос на вас пани взлостилиси дуже. Знишшіти хтє. Майси на увазі, Оле. Вни вже поставили чертаки по долах, де є ніби пан футкий ци віт. Он у Спасі на Таборищі є чертак, у Зеленици Онуфрак віт поставив чертак на Фешковім городі, над водов. Але му того мало – будує касарні йкіс муровані. Самий вигів-сми. На Валех проти зажонду, трохи повисше. Там має бути ніби восько ціле. А то все проти тебе, Оле. Сокотиси, ой, сокотиси. Перечкай де.

– Я на полонини піду…

– А шо маєш там робити, коли овец ше нема. Шо маєш їсти?