Розділ «2. Крила ангелів»

Потім до Ротислав повернулася дружина, Ксеня-Маня. І ми побачимо його в якійсь незрозумілій країні, тарабарська говірка котрої не вивчається в жодній школі світу. Проте українців можна шукати саме в таких загашниках. Там він ходить з понурим поглядом, який натикається на предмети і відлітає, як риба від льоду. Його вгодовували, поїли найвишуканішими стравами у тій тарабарській країні. Йому підсовували хлопчиків та дівчаток, навіть мавп. Ось так. А напроти, в шикарному наметі, заваленому шкурами леопардів, перськими килимами, в шовках і самотності лежала наша гуцулка Ксеня, розважаючи балаканиною тарабарського царка, вік якого можна було визначити по останній експедиції Дарвіна. Власне він-то і вподобав Ротислава. Біле м'ясо ням-ням, ам-ам, делікатес. Чорне не годиться. Царьок вишкіряє зелені пеньки зубів, тицяє пальцем. Ксеня сторгувалася. Два білих верблюди, пара килимів, чотири кіло східних солодощів. Завтра вона їде. А Ротислава вже з місяць як вигодовували, і тарабарські діти заздрісно пускали слину. Завтра, завтра, може, дадуть хоч якийсь хрящик, а можна і більше, коли царьок пережереться. Буде блювати від пережору, потім, потягнувши якогось тарабарського чумурдила, солодко, повуркуючи пузком, хропітиме серед леопардових шкур та шоколадних наложниць. Але наступного ранку Ротислава і Ксеню врятували доблесні американські війська. Подробиць не пам'ятаю, але ідіотам завжди таланить. Потім уже дурдом, з подачі благовірної гуцулки Ксені, помаранчевий банкет свободи, й оті кляті папірці, і я, зсутулившись, у мокрому чорному драповому пальті, пускаючи пару з ніздрів, харкаючи, як переляканий пес, перебирав, м'яв м'якими пучками огризки папірців, наче там знаходився далекий та прихований, такий дальній, мов удари дзвонів за білими пагорбами на Різдво, зміст. На вулиці рихтіло свято з гіркою домішкою отрути. Ось так… А голова гула, колотило, вода пливла, і у воді її обличчя. Я почав думати про гроші. Як розумний чоловік. І Алла, що білою, голою, без шкіри скумбрією повзала, залита салатового кольору гелем для купання, і гроші якимось чином об'єдналися у моїй довбешці. Я постукав кулаком по голові. Нічого. Алла, кокаїн, героїн. Дурниці. Цього не було. Забальзамована голова Тоцького, що покоїлася у шкафчику у високій жерстяній банці з-під маринованих Івасів. Усе набагато простіше. Мені зараз до спекотного хотілося трахнути Аллу. Як останній салют. Так, саме так. Раціонально і сентиментально, коли життя твоє сучої вичинки не варте.

Коли ти зачиняєш за собою двері, то відразу відчуваєш за тим порогом, що переступив, небезпеку. І тільки жах лишається з тобою. Тільки жах. Вам кортить поритися у сірій речовині: чому? То-то.

І ось бачу я, як губи мої відкриваються, погляд кам'яніє, а зіниці робляться тоншими за голку і нерухоміють. Букети гірлянд сиплються з кришталевого купола. Бля. А десь там довбаний спецназ трощить мої меблі і зараз прийде, прийде по мене. Моя рука підіймається, кволо повзе тулубом. Алла перевертається на спину, розставляє ноги і пальцями розуває губки на своїй кицьці. А я дивлюсь на неживі руки. Думаю про гроші. Про скору смерть, про папірці, про жах і Ротислава. Але не про… Шоколадна до непристойності голова Тоцького… Я її бачу на золотій скатертині, щось подібне до бюста, до маленької пам'яті, що завалила всі поверхи моєї свідомості і напівсвідомості. Я бачу, як вода росою повзе по жолобку спини Алли. І в цьому її найбільша непристойність. Як і салатового, хімічного кольору хмари в скляному куполі, блін, наче в метро на станції «Дорогожичі». Хто розробляв цей дизайн? Але про… Хто? Я б його тер за такий дизайн мордякою об асфальт, доки не стер до самих ратиць. Але про… Зіниці ширшають, затоплюють усе навколо, одні білки ворушаться у мерзоті, темнішій, аніж у негра в сраці, ворушаться, натикаючись на золото власної досконалості. Голова переламується в шиї. Весело. Відкриваються двері, розтуляються навпіл. Х-м-м, який пафос! Один гламур, і основне – все світиться, блищить, пурхає, злітає, щебече без всілякої там святості. Жах! Усе жило мимо і протилежно, як шматочок солодощів після тупої безсонної ночі, коли не валить ані алкоголь, ні снодійне, ані жінка, ані робота. Світанок і солодощі на кінчику язика. І ніякого підтексту. Хоч застрелься. Треба було народитися років на двадцять пізніше. Тоді, напевне, було б легше. Помирати завжди треба з міцною кишкою, народися хоч Навуходоносором. А от сприймати весь цей гламур легше, бо ти вже точно, з самого горщечка знав, що такий-то існує, встигли розвалити скільки-то міст, завоювати енну кількість нахабних окупантів. Бог теж є, і до нього всі причетні культи також, і вони промарширували легіонами через твою чи по твоїй голові. Ти вже народився таким. Здорово! Ти вже голубий або гламурний. Отож-бо, брак виховання. Про такі-то речі соромно говорити… Шия ламається, голова на плече, але відскакує моя довбешка, мов відпружинює і то-сьо… І сни. Сама думка, густа і туга думка про сни, матеріальна, хоч вкусити, порвати, кинути можна, забути, помножити на тисячі знаків, мов у грі в покер або в більярді. Сни наше минуле. Майбутнє існує зараз, нині. Але це зараз зникає, як тільки ваш розум починає чіплятися за дійсне, і ніжна тканина дійсності перетворюється на купу банальних смердючих черв'яків. І це вже справжнє, воно тут, наче журнал «ВОГ». Так виникають ілюзії, мрії; ви починаєте гармонізувати свій світ навколо себе, а насправді – це параноїдальний танок, схожий на той агонізуючий, що лютої зими виконує божевільний бездомний перед непробивним склом продовольчого супермаркету. Сни – наше минуле. Можеш слухати їх, можеш ні – нічого від цього не переміниться. Тільки черв'яки і холодний піт на чолі після пробудження яскравим літнім днем. Тільки черв'яки нашого далекого майбутнього, тільки наша смерть і неприхований жах перед тим, що чекає когось на тому кінці. Але зі снами, як і з Богом, не варто бавитися і жартувати. Бо саме ваше життя – це неприхований жарт. Хто за нього буде відповідати, як не ви, навіть коли у вас не стає знання того, що за тими дверима існує всепоглинаюче щось.

Ось! Відчинилися двері, потягнулася музика, зробилося млосно, і виникла Фанні. Худенькі плечі, мов крила метелика, висока зачіска, але очі у неї говорять щось інше. Зараз вона інша, реальна. Фанні зараз гламурна діва у зеленій сукні за десять штук зелених, у золотистих босоніжках на босу ногу, і видно її високі, витончені, вирізані щиколотки. Фанні зараз ванільний торт на світанку, після безумної і безсонної ночі. Саме так. Де її погляд? Пливе під водою, під синьою водою. Фанні пройшлася краєм басейну. Сіла, зробивши бокалом з мартіні повільний рух. Опустила ноги, і зелені крила плаття впали на воду. Фанні витягнула довгу шию, що аж ніяк зараз не видавала, не робила з неї підлітка, надпила з бокала, проворно захопила соковитими стулками уст оливку і виплюнула, виштовхнувши рожевим язичком в басейн. Вона повернула голову, витончено закинувши двома пальцями локон за вухо, прикрила мельхіоровий погляд віями, зіграла краєчками уст посмішку і показала довгим вказівним пальцем у бік Алли. Алла підняла ноги, схрестила ножицями, розвела, звела, чикрижачи плоттю нерухоме повітря. І засміялася. Алла сказала:

– Д-а-арагуша, нас зараз заберуть… Менти заберуть… Будемо тікати разом…

Фанні повільно вилила пійло в басейн, уважно спостерігаючи за струменем рідини. Зігнула пальчик. Розігнула. Знову зігнула. Розігнула. Ціла безкінечність. Тягуча, мелясна безкінечність у цьому русі.

– Міліція… – сказала вона, а не запитала.

Аллу знову залило диким реготом. Вона перевернулася на живіт, стала на лікті, вигнула спину і виставила задницю, широко розставивши ноги. Так, вона знала своє діло. Гламурна Фанні перестала існувати. А зробилася тією красивою тінню, не більше, лише красивою тінню. Людина травить себе спогадами. А які у мене спогади?

– Ви тут збожеволіли? – знову просто сказала Фанні.

Алла покрутила задницею. Голова набік, фарбовані косми злиплися від зеленого гелю. Я встав і похитуючись побрів упродовж басейну, клянучи все на світі. Потім яскравий спалах, такий яскравий. Колись я бачив подібне у дитинстві. Господи, чим ближче до могили, тим більше дебелієш. Ох! Які сентименти. Мене понесло до широких золотих дверей, котрі відчинилися, і два дебіли, один худий, з довгими руками, мавпячою пикою, другий, з ґулеподібною головою, вірніше, ґулі на голеному черепі нагадували жаб'ячі бородавки, ворушив урізнобіч, мов рак в окропі, очима, – вони люб'язно мене запросили. І я увійшов до зали. Але в залі було порожньо. Ні. Якщо сказати, що порожньо, то можна помилитися. Зараз…

Ось так… Обгризеним склом хмари рвали поніч. Тільки мій будинок. Зараз я знову мешкав у Центрі, в Пасажі, в моєму любому старому домі, закиданому рваними газетами, порожніми пляшками. За винятком: дом стояв у цій сірій, оскоминній безлюді, обтиканій віспами озер. Фанні уткнула підборіддя у худеньке плече, а вітер обдимав сукню. І мовчали собаки. Пси. Всі звірюги у цій пустелі мовчали.

– Ти готовий, – тихо сказала Фанні, і зараз, під розірваним місяцем небом, у дірку якого лилося срібне сяйво, вона була такою, якою повинна бути, саме так я вирішив. Саме так.

Ви задумувалися над словами священика: «Владою, наданою мені Богом…»? Не страшно? А мені завжди від переляку в дитинстві видавлювало кишки, вивертало прямо-таки. Якесь чмо може мати владу від Бога? Чи не смішно… Зараз мені ані смішно, ані весело. Я копав яму, а Фанні дивилася на мене своїми розкосими, із задраними до скронь кутиками очима, і я бачив те, чого не передати, хоч увіруй в буддизм і перейди кілька перевтілень. Цього не вчаться, це або бачать, або забувають разом зі смертю. Людина має тільки тваринне право вигадувати. Фантазія на межі забороненого. Не більше й не менше. Майже тобі гра в американку. Бий лише по такому-от шару і не рипайся.

Так, я знову мешкав у своєму домі, старому добротному домі в Центрі, але обживався, наче тільки переселився. За вікнами лилася тиха й інфантильна, хитра і лукава хрещатинська ніч. І мені було не стільки років, як нині. Справа не у віці. Втома вселилася в мене з самого народження. Омана, проквакало моє сумління, і я намагався згадати, де я був до цього, що відбувалося і хто ця жінка в шикарній сукні, з блідим обличчям, яка стояла під холодним вітром, ховаючись у тіні від бурштинових пострілів вікон. І тоді я вийшов у ніч, обвішану гірляндами лампочок, а повітря давило сопухом сечі та сперми.

Двоє лежало на снігу, підтопленому темною кров'ю, а темною, то значить гиблою, і тягнули скрючені пальці одне до одного, грабастаючи у жмені м'який сніг. Кіно тобі, що перевалило з екрана на мокру бруківку. Як розчулює. О! Вони лежать і шепочуть, харкаючи рожевою слиною: «прости, брате, прости». Шкідливість ілюзії, як кіно та телебачення, не більша, аніж якість туалетного паперу. Давайте я ткну вам у темному туалеті замість підтирачки наждачний папір. Теж діло, якщо нічого немає путнього поруч. Майже тобі доля. Зміниться на кілька місяців не лише ваше життя, а, гляди, сам хід історії. Хтось шукає диво у небуденному. Омана, вічна омана про вічний кайф, ще щось. А я стояв і дивився здивовано на дві скарлючені постаті, що віддалено нагадували людей. Здається, я запитав: хто вони? А відповів хтось, що хотіли пограбувати інкасаторів, розумієте, пане, така погань, я кожен день бачив, як хлопці виходили на вулицю, пане, ставили сумки з грошима, курили, зовсім без зброї. Мені нічого не лишилося відповісти, як те, що вони ідіоти. Хто, пане? Угу, х-м-м, яка в біса різниця.

Кучерява голова, плечі переляканого метелика над гримучою змією автостради. Така вона стояла перед нашим будинком, коли ми вперше зустрілися. Але у мене не було пам'яті. Я лише до різоти в очах дивився на фонтани вгасаючого вогню мегаполіса. Там на південь, там на схід, там на північ. А треба було, щоб за вікнами сусальним золотом протікав день, а вона стояла біля вікна. Так, я спробував би відкрити рота, щось сказати, а вона дивилася у фіолетове дзеркало вікна. І тут Фанні сказала:

– Ти готовий?

Ми знову стояли біля басейну, Алла сиділа на кріслі-гойдалці і бавилася клітором довгими випещеними пальцями. Фанні стояла біля золотих дверей. І я розумів, що якщо вони знову відкриються, то не буде нікуди вороття. І ці два дебіли, де вони? Де менти? Де повна зала люду? Де генерал? Існувала одна лише Фанні, що сиділа на краєчку басейну й уважно, то ховаючи, то проявляючи посмішку, дивилася на голу Аллу, що заводилася все більше і більше.

– Все, до чого вона торкається, перетворюється на трухлявиння, – сказала Фанні, простягнула мені бокал, пошукала очима пляшку.

– Ось воно як, – потягнув я гугняво.