Розділ «2. Крила ангелів»

– Іноді заманаєшся іти, – відповіла вона і пішла широчезними кімнатами, перетворюючись в безплотну тінь.

Закон, присутній для всіх закоханих, тобто перескакування перепон на шляху до віслючого щастя, був відсутній, як і самі перепони. Ми з нею не вірили в любов, от і все. Якщо не рахувати засушену голову Тоцького, то спогадів накопичилося так мало, що все нагадувало дурнуватий сон, який у житті не мав продовження. Тим паче у Фанні виходило все раптово. Вона раптово змінювала колір очей; ось сьогодні вона безлика, як висохла незабудка, і тут проявлялася на тво'іх очах, мов негатив кіноплівки.

У дитинстві я часто уявляв загадкові білі міста, заховані в дикій непрохідній гущавині лісу, за болотами, пісками, озерами. Часто я сідав у передвечір'ї на пагорбах і бачив ті міста, розливаючись у тиші душею, про яку як тоді, так і зараз не маю ані світлого, ні темного поняття, – але свідомість того, що до них не доступитися, і лише тому не доступитися, що їх не існує, вводила мене у катотонічний стан. Власне, то була моя єдина таємниця. Цього я страшився, як малолітній онаніст. З того ж таки, як видалося, і черпав соки. А звідки б взятися силі упродовж пустого життя, в очікуванні чергового кидали чи просто нидіння на батьківські гроші, – такі думки полізли несподівано, так що мені знову захотілося розкішного тіла Алли. З її прогнутим задом, розкосими очима, що тріщали безтурботним сміхом у таке ж порожнє небо. Бля, долина сонць, що сходять і падають на очах… І Алла прийшла. З міцним задом, клітором, уквітчаним пірсингом. Іноді я їй говорив:

– Ти на старість з глузду з'їхала…

Вона тільки без угаву тріщала, витрушувала з яскравих пакунків манаття, на ходу запихаючи до соковитих червоних губ довгу темну сигарету, пухкала димом разом зі словами.

Але в переддень першої світської вечірки мене знову понесло в місто. Початок осені печально просувався багряним листям над розпатланим свинцевим гирлищем річки. Я парився в авто, ловлячи, як павутину бабиного літа, думки, що обривалися десь наприкінці міражів швидкісної траси. Я пройшовся між високими недобудованими домами, що строго підіймалися у синці печалі першої осені. Все видавалося нерухомим, як і моє життя.

Але перед цим треба обмовитися чи що, коли можна так сказати. Скажу одне: потім Фанні зникла, розумієте, – щезла. Ходила спочатку, нудила мені, муляла очі, а тоді на тобі – пуф, і нема. Це виглядало десь так, наче тобі відрубали голову, а в носі закрутило. Спробуй загнати великого чи вказівного пальця до ніздрі. Ось то-то. Так воно виходило з Фанні.

Отже, в той високий день, з безмежними, до краю горизонту електричними вежами, залитий бурштином сонця, я пішов розшукувати Фанні. Так, саме так, бо в житті і не таке буває. Я шукав її скрізь. Я шукав її на Борщагівці, з вигрібними ямами для зупинок трамваїв; у пісках Троєщини, у руслищі з відбитками тисяч і тисяч ніг; на Хрещатику. Я намагався натрапити на слід її на Подолі, з його духом несвіжої тваринної крові, пріллю напівзогнилих овочів у розламаних шапличках; там, у обшарпаному оранжевому будинку поблизу Контрактової, де на самому фасаді з трьома куцими деревцями, що зачіпалися за небо, висіла вилиняла реклама «МЕБЛІ». У вузькому непровітреному приміщенні, завантаженому пластиковими іграшками, чомусь усі тільки синього кольору, я надибав якусь книжку, очевидно дуже знайому в молодості, бо останні двадцять років я не читав нічого, напевне вважаючи це пустою тратою часу. І ні до чого іншого не додумався, як спуститися до річпорту, минути сизу, безколірну, вилинялу пляму асфальту, сісти на пірсі і бездумно листати розліновані чорними павуками сторінки, намагаючись не думати про Фанні, але під оксамитовий шум води та сторінок ловив себе на тому, що дівчина присутня і до неї можна доторкнутися власним важким запахом. І я бачив, як на очах старіло місто. Напевне тому, що повітря стояло чисте і нерухоме, а будинки не підіймалися один за одним. Відсутність перспективи у всьому. Час зникав разом із простором. І місто на моїх очах помирало, як і моє життя. Там, за стіною людей, лежала ріка, з чорними баржами, з лушпинням людських голів, тисячами жінок, але я гуняво був певен, що жодна з них не носить ім'я Фанні. Так. Лариса, Меліса, Настя, Ясмін. Тільки не Фанні. Всі вони набрякали, мов дощові краплі, а ще гірше, як статеві органи, сім'ям або кров'ю, їх навіть можна відчути. А Фанні нагадувала міраж. Ось таке було відчуття. Сама нереальність хтиво висіла з птахами. Непорушними, чорними, як краплі розтопленої і захололої смоли на чистій білизні. Мене знудило. Так холонуть почуття; так буває, коли довго жив і багато знаєш. Важка вода перед очима, як і знання про кохання. Чим більше ти про нього думаєш, тим безпораднішим стаєш. Але приходить час, і тобі все одно. Ти знаєш, що в житті ніщо нічого не варте, принаймні все те, що ти пережив. Ніч невідомості, не більше. Інстинкт самозбереження не пускає тебе далі. Можливо, говорить обманута свідомість, що на тому кінці світло або нічого. Але ось терпкий осінній день вливається крізь ніздрі, крізь зіниці. І зарадити цьому не могло ніщо. Це навіть не безпорадність.

Але надворі падлюче мело снігом, роздуваючи поли пальта, а таксі навіть не думали зупинятися. І логіка аж кавчала: на вулиці сніг, і цей грьобаний сніг лягає разом зі смертю, білим крилом від пірса і далі, хилитаючи чорні колючки снігу. Дивись, щоб тобі очі повилазили. І головне: всі дівчатка спочатку пахнуть милом, потім шанеллю, потім гонореєю, потім СНІДом. І так далі, доки земля або небо не пригріє їх. Так гуркотіла каскадом невиразних думок свідомість: ти шукав у ній те, чого їй від народження не вистачало. А щось інше квакало, що про людину не можна дізнатися отак з відстані, навіть проживаючи з нею роки в одному домі. Так. Її можна лише полюбити. Всього-то-навсього.

І я знову шукав її, тільки вже в реальному світі, у фіолетовій передвесняній ночі, можливо, березнем, серед глухих подільських вулиць, серед душних гадючників, де вона навряд чи бувала. Широкі вітрини все одно губилися серед жовто-брунатних вулиць, перепанаханих, як горлянки самогубців, трамвайними коліями. Це була та реальність, яка не дає ані думок, ані фантазій, що припиняють право вибору, але фізіологічна потреба, типу того, як посрати, пожерти, перепхнутися, тягне тебе цією безкінечною країною юдолі, де б, коли, в якому б місці вона не знаходилася. Мене знову закинуло на безлюдний пірс, з лимоновими ліхтарями, що блимали мені, наче збляклі повії на Хрещатику, за десятку все що завгодно, але нічого іншого, окрім СНІДу або ножа кота-сутенера між ребра. Ніякого тобі тепла. Бля… Саме слово «тепло» знову мене повернуло до Фанні, і я побрів уздовж замерзлої річки, проміж яскравих барж з китайськими ресторанами, блискучими, мов пекельна смола, авто. А потім я зупинився, напрягаючи слух. Нічого. Попереду і позаду лежала зима. Банальна, як і мої думки про смерть. Пуста, як і кохання без людини, яку ти не бачиш, хоч і дивишся на неї, вирячивши очі. У цьому немає нічого нового. Коли життя витирає твій досвіт, то під зрілість чи старість ти можеш думати про якісь речі дуже спокійно, але стосовно не тільки того, що пахне чужим потом, парфумами, де ти несподівано вишукуєш свій запах, терпкий, бридкий і надоїдливий. Дотик кохання, нічого поганого, нехай. Нічого особливого, нехай, лише б не понесло, мов божевільного. Так нашіптує досвід. У коханні основне зламати досвід. Еге ж, подумалося, трахати одну кобилу, а милуватися іншою, як лялькою чи манекеном з вітрини. З цими думками я заповз до китайського ресторану.

Я замовив собі випивку курку в солодкому соусі і вчепився поглядом в офіціантку справжню азіатку а от чи китайку чи ні, то інша справа. Дівчина була вишукано гарною. Вона мала тіло таке ніжне, що буває лише у спогадах. Від неї віяло тихою жагою та покірністю. Вона реально малювалася. Дівчина перехопила погляд, усміхнулася краєм червоних губ. Тож я дивився на азіатську дівчину, а сам думав про чорнильну подільську вулицю, з риб'ячими очима ліхтарів, косими стьобаками снігу, уполовину заляпані брудом мокрі біґбор-ди із скалозубими кандидатами у президенти. Потім знову я лише бачив китаянку – її вигин спини і задка, прогнутий на місці живота і ніг одяг, повільні і виважені порухи голови та шиї, теплі смородинки очей. І зараз усе відходило. Наче тільки-но людина жила, а тут, дивись, вона лежить на підлозі з велетенською діркою у голові, підпливаючи у своїх тупорилих мізках та крові. І зараз усе відходило… Безкінечний фіолетовий коридор вулиці, вибалушені ідіотські ліхтарі і малиновий згусток насолоди, що тихо, розсипаючись шурхотом метеликів, снував між столиками та ситими царями, чистими крилами підкидаючи одяг. Усе відходило, і, дійсно, до мене поверталася реальність, із запахами, звуками, з кригою за вікнами і однаковими офіціантками, із шапками чорного волосся на простирадлі, з розкинутими ногами і пальцями на кліторі, тільки рівне дихання та сонце на невеликих, майже підліткових грудях бігало скалками вчорашньої ночі. Так я прокинувся.

Це знову був Поділ, брудна кімната, з обірваною шпалерою, роями рудих прусаків, дорогими меблями і китаянкою Лізою. Солодкий запах китайської кухні, терпкого жасминового чаю. У вікнах стояла жовтими нерухомими стовпами осінь. Я навіть не міг пригадати, що трапилося зі мною вчора чи десять років тому, бо спогади перестали існувати, як перестав існувати великий проміжок простору, що його перетоптали мої ноги, добираючись до цієї широкої кімнати, з обірваними шпалерами, китайськими ієрогліфами, з фігурками Будди – в туалеті, у ванній, на кухні, у спальні. Вона стояла у проймі дверей, наспівувала, так, наспівувала, як пташка, безтурботна і щаслива сьогодні, а очі її навіть не заглядали у майбутнє. Це навіть не нагадувало видрану сторінку глянцевого часопису, як таке траплялося раніше зі мною. Відсутність фантазії – то вже не велика біда. Так ти починаєш розуміти щось більше, аніж жіноче тепло, відносини, стосунки, розмови. Страх відступає, лишаючи повну дорогу, пряму дорогу смерті. Ти робишся прямолінійно цинічним, тяжким на думки і говориш мало, наче спілкуєшся іншою мовою, яка належить тільки тим, яка слугує лише тим, що давно перестали чіплятися за паскудство життя. Тоді ти хочеш покликати когось, ніжно, але прокидаєшся в холодному довгому коридорі, з болем у голові і без думок і почуттів. Кричи не кричи, нічого не зміниться. Та ось пішов дощ, рубаючи жовті полотнища дня, наступаючи сизими ножами, збиваючи листя, а вітер закручував сміттям птахів. І я заснув.

Чорний тунель підземного переходу, без жодної людини, наче тут титанічний вибух повичищав не лише від людей, а й від їхніх бажань та пустопорожнього базікання. Радість самотності накотилася з чашкою гіркої смердючої кави, що її продавала з термоса жінка з плескатим монгольським обличчям і двома зеленими зубами. П'ята година ранку. Зазвичай усі паскудства трапляються зранку. Виконання смертного вироку, самогубства, розлучення і таке інше. Жінка щось шепелявила крізь зелені зуби, витягуючи трубкою сині губи, побиті брунатним герпесом. Вона точно жила десь поруч. Я пив каву, курив, але ніяк не міг зрушити з місця. Там на горі, напевне, вже світло. Цвірінькають горобці, а голуби гребуться у смітті. Там зима, і сніг не підтоплює, хоча вже березень, але земля якраз ідеально тягнула гробову нудьгу зачуханими подільськими вулицями. Похитуючись, подавляючи нудоту, я вийшов на вулицю. Бетонним насипом котило фіолетове сонце; насип наче хто вимив, а тому він видавався голим фрагментом тіла; непристойна картина, паскудство, саме так, саме так, саме так. Один я стояв чорний та зігнутий, відшукуючи терпку печаль пролітаючого даремно життя. Намалювався – хєр зітреш. Я дивився на білі опуклості бетонного насипу, на воду і подумки міг перерахувати, скільки в той бетон закатали. І де тоді знаходиться пам'ять та дійсність?

Це нахлинуло літо, як стакан горілки, пішло воно у пересохле від спраги горло. Дім стояв на самому узвишші, високий і гарний, за високим парканом. У кімнаті гуляв білими занавісками вітер. Я бачив лише червоні губи Алли, – її невисоку доладну постать ховав широкий плед. Яскравий, з візерунками та звірами. На дивані спав міністр, з розстебнутими штаньми. Я відкинув ковдру, глянувши на тіло, що здавалося дитячим і немічним. Але налитим диким життям, що знищить не лише твоє. Шукаючи її очі, я чомусь вирішив, що краще б не будити жінку, але тут відкрилася кватирка, так, сама собою, хляпнувши мокро у повітрі, закрутивши вихор пилюги, а міністр відкинувся на бік, зваливши на неправдоподібно червоний паркет велику недоїдену кефаль. Жінка не поворухнулася. І я безпомічно зайорзав поглядом по кімнаті, наче намагаючись за щось вчепитися, наче шукаючи свій голос, що замерз, розтанув, згорів або чорт зна ще щось. Але я шукав Фанні, так шукав, наче боявся, що зроду її не побачу, а вітер надував газети, простирадла і ворушив ріденьке сиве волосся на скроні, куди через півроку влучить куля снайпера. Мені захотілося підійти і стиснути його горлянку з випнутим борлаком, з випнутими сірими, трохи банькуватими очима, п'яно прикритими тоненькими, мов пергамент, повіками. Я переконаний, що людині не варто народжуватися на світ, менше відповідати доведеться. Але, в хєра, кому ж ще відповідати.

Банальний жовтий Хрещатик, з тисячами ніг, з блискучим від дощу бруком. Я вийшов із запиленого льоху, де домовлявся з грошовою проституткою, красивою китаянкою. Її полюбляли араби, а наші брали по п'янці, але найбільше її полюбляли пенсіонери та пасивні педерасти, – вона із задоволенням виконувала роль чоловіка. Підари любили її, а позаяк вони всі мали сім'ї та респектабельний вигляд, то розщеплення їхніх нейронів у голові ще не дійшло до повного апогею, коли можна віддатися палкій пристрасті і підставити задницю юному створінню з червоними від кокаїну ніздрями, вони перебивалися таким паскудним сурогатом. У холодні весняні вечори вона ховалася у прикарабку на Хрещатику; там, де нині «Бізнес-Плаза», над самим козирком будівлі стояв запущений ресторан. Там можно було покурити бездумно, поруч з таємницею захололих тисяч віків її нації, поглядом утупившись у мокру стіну. Зимою вона винаймала квартиру і мешкала там зі своїм сутенером. Звісно, платила вона. Сутенер Борька Лапша підторговував наркотою, а тому її сімейне щастя не протривало і півроку. Пацани-відмо-розки поламали Борьці хребта, а перед тим розтягнули ноги і добряче відторохкали штахетиною по яйцях. І зараз він конав у психлікарні, пускаючи разом сечу і соплі за колись веселими деньками. Я шукав її настирно, майже як і Фанні. Чи то звісток про неї, якихось хоча б чуток. Навдивовижу я пам'ятав її кроки, дрібні, але впевнені, наче вона виходила на прогулянку, така собі забаганка старіючого чоловіка – дивитися на жінку, якій вітер роздуває коси. Я навіть не дивився на неї як на сексуальний об'єкт. Не було потреби. Жінка для мене зараз була тим колом, з якого ти вирвався і тепер стоїш з відкритим ротом і ловиш повітря. З тупим запитанням на харі: що далі? Словом, жінка переверталася у моїй пам'яті, у моїй свідомості і напівсвідомості, як одна велетенська проблема. Раз спробуєш і будеш все життя лікуватися від життя, як від сифілісу. І то добре. Могло б і гірше бути. Кожен виповзає на свою голгофу сам, кожен котить камінь сам. А за тобою тисячі. Мільйони, міріади твоїх попутників, шмаття втрачених твоїх мізків. Я дивився на шматок простору, тамуючи бажання утекти, але ця косоока дівка мене приваблювала більше, аніж Фанні, бо від неї смерділо життям і сциклинням наших думок. Я її трахнув. У порожньому прикарабку, із задоволенням дикої тварюки, так і не запитавши у неї про Фанні. І совість моя спала паскудною аскаридою.

Людина завжди безстидна, а в спогадах та надіях ще більше, ніж у житті. Люди завжди безсоромні, наче макаки в зоопарку, що мастурбують за гнилого банана. Здається, ти звикаєш до цього, але – дививсь, зазівався, і тебе заразили власні звички. А потім гадаєш: чи то рецептори в голові разом з нейронами загуляли швидше, чи то якесь інше хитре паскудство? І тоді, попри якусь тягучу та солодку зневіру, ти починаєш вибудовувати свою церкву. Що тоді страшніше – безсовісно зануритися у власну віру, переконавши себе у власній величі, чи з кайфом бздіти у пекло і зробитися вселенським бздикуном, привілейованим, мов нафтовий шейх. А тож виходить, що чим більше ти знаєш, тим більше чіпляєшся за той світ, який приносить тобі реальну користь. Береш і мочиш якесь чувирло, чи пердолиш і продаєш малолітніх збоченців – і це приносить тобі користь.

Але питання лишається банально відкритим, як педофільські бажання, помножені на гроші: де від усього шукати відповіді та порятунку? В понюшці кокаїну, в траханні у всі мислимі отвори тринадцятилітньої німфетки, котра відсмоктувала на Хрещатику за просто так, чи попросту вихаркати власні кишки у вірі всепрощення, забуваючи, що ти накоїв перед цим, якщо дійсно воно чогось варте, – те, що ти вигадав, і те, що ти робив? Але як на мене, то ми всі давно з'їхали з котушок. Наш батьківський вафлевідстійник, лише батьківський вафлевідстійник того великого світу, котрий щедро нам дарує і кокаїн, і блядєй з рожевими задницями, і прощення. Там нехай вони розбираються. Краще вже бути солодким ідіотом… Але навряд чи таке приходило в голову… Навряд. Чоловік, який захоплений жінкою, навряд чи витягує на світ подібні речі.

По дорозі, наближаючись до Гуру Революційних Туалетів, я просто переінакшував слова, не виливав собі на тім'я холодну воду. Мене цікавило зовсім інше, мене рухало зовсім інше, більше ніж теревені туалетного жука про велику любов до людини, аби їй перерізати горлянку чи за подяку засунути гнилий банан у задницю за добрий банківський рахунок… І ось тут мені б треба було зупинитися і тверезо подумати про бабло Тоцького, котре процвиндрювала Алла.

Мудак, інакшого імені його в моїй отупілій голові не дошукатися, а причиною тому несосвітенна лінь; це ракло, до якого нехотя топталися мої зношені думки та черевики, напевне, таки був тим, кого називали промовшеном провидіння на нашому нікчемному клаптику землі. Проте всі плюси і всі мінуси, які можна скинути на еякуляцію, пронос, п'янку, наркоту, плутали пересічне сприйняття, ставили в почуття крайнього дебілізму або наштовхували на ледь просвистуючу думку, що він чи ти не туди попали, або, ну, ти крайній та мокрожопий ішак. А втім, можна коротше. Не видерибанивши смачного шматка на суші, не ставши навіть туалетним генералом, як мій один знайомий – про нього протягну думку, якщо на те буде час, – усі свої периферійні зусилля перекинув на небо. Небо поки що мовчало. Аж ні на якого кольору революції на хрін не відкликалося. Що нас з'єднувало, то те, що ми обидва не знали розкладів. Розклади знав лише той, від кого ми завзято дрискали, як проносні глисти. А потім, попискуючи, повернулися у свій відстійник. Не говориться про Бога. Бо як і тоді, так і зараз я нічого про те не знав. Сірий собі чоловік, що на пожинку років роздобрів на гроші та кохання. Тільки цей мудила Лапік набув репутації вершителя світу, а я – простого афериста, батько якого колись був комуністичним босом і з таких гнид, як Лапік, витрушував не тільки душу, а й смердючий від комбіжиру кал. Ось так.

Звертаючись до цього козла, можна було вгадати, що ти надибаєш у їхніх катакомбах. Це або кодло, з п'яти-шести, в уклінній позі нюхають десяток трусів, – жіночих чи чоловічих – немає ніякої різниці. Щоб натягувати задниці малоліткам, у цього кодла не вистачить ані розуму, ані сміливості. У нашому світі, звиклому до всього, нічого розповідати те, що є ясним, як це годиться, для вуличної повії на Хрещатику. Просто: один стукач здав іншого, напившись крові. Підар кричав на всю горлянку, що той саме є підар. Один злидень душив іншого. А самий основний кидав самого основного, але це вже вважалося нині революцією. Нічого нового. Розклади на зеленому сукні однакові. Навіть нари після рябого та вусатого не удосконалили.