Розділ «2. Крила ангелів»

Зникає все, звикають до всього, навіть до того, що твою долю визначили наперед…

Ми стояли на мосту. Вірніше стояла на мосту Фанні, а Ротислав пускав соплі на задньому сидінні, притуляючи пелагричні від нейролептиків долоні до обличчя, і щось шепотів. Похитуючись, я вийшов, набрав у легені повітря і розглянув місцину. Свинцева ріка широким полотнищем повзла подалі мого зору. Фанні, обійнявши худенькі плечики, незворушно дивилася на воду. Вона не звернула на мене уваги, тільки легке дриготіння пройшлося її тілом. Нарешті вимовила:

– Ти в нормі?

Я зблював у воду, стягнув шалика з шиї Фанні, обітер рот. Витирав довго, наче хотів витерти залишки пам'яті, крик, що наростав у моїй утробі, і людина, яка так довго в мені жила, скукожувалася підпаленим папірцем.

– Ми на місці, – сказала Фанні не обертаючись.

– Ага… Ти пам'ятаєш, – почав було я, але дівчина обірвала мене на півслові.

– Це Алла багато пам'ятала, зараз річка пливе разом з її пам'яттю. Мене хвилює, милий, твоя пам'ять.

Я харконув у воду і сказав, дивлячись на вічну ріку, сказав саме річці:

– Пливеш, суче сцикловиння, ну і пливи… Суча вічність…

Ротислав заскиглив на сидінні. Цей недоумок обхопив коліна руками і зараз розхитувався, сягаючи своїм масивним носом ледь не до килимка.

– В дорогу! В дорогу! Прийшов твій час, – холодно, майже байдуже сказала Фанні, і в призахідному червоному сонці, на мосту перед невідомим велетенським містом вона світилася чарівною незнайомкою. Я так і не дізнався, що вона мала на увазі. Та й навіщо. Я відчував, як тіло моє робиться тяжким, наливаються руки, наче вправду хтось подарував мені життя. Або воно негадано повернулося. Скоро машина врізалася в жовтий пожухлий степ.