Розділ «2. Крила ангелів»

Там, де стоїть наш будинок, широкими білими віялами лежать піски, умочившись рваними краями у синю воду, там ми намагаємося жити. Одне тільки слово «дім» викликає непередбачені конфлікти, коли тебе несло над цим світом сухим листком, без мрій, без думок про майбутнє, без будь-якої претензії, включаючи і п'яне варнякання у ванній, коли несподівано знаходиш якогось чорта у ліжку, а дзеркало нічого втішного не може показати, бо такого не існує в матеріальному світі, що ти уперто обживав, завалюючи, наче порожніми пляшками, чистої води ілюзіями, які, в свою чергу, не відрізнялися від алкогольних галюцинацій. Ось так. Так було, а ви слухайте. Саме в такому падлючому стані знаходився і я. Якби не одна маленька різниця – мені було однаково. Цей період прострації називався щастям. Стандарт людського дебілізму Жінка, гроші, гарна випивка плюс більярд, невинний, мов дитячий пронос, покер і таке інше. І широкі піски, пустирища, озера, птахи і глупа тиша, що вночі, що вдень. У двадцять років можна повіситись, а в сорок п'ять ти вже думаєш не про ніч, яка заллє очі після того, як вони закриються. А рій невгамовних, але кволих нейронів учепиться за тоненьку ниточку – а якщо? Банальності напрягають нашу істоту набагато швидше, ніж щось таке, котре з'являється, а ти думав, що такого-от зроду не буде в житті.

А вона читала книжки. Ніби нічого не сталося. Ніхто з нас двох не згадував того вечора, так що важко вирішити, добре це чи погано, що Фанні днями тинялася кімнатами, тріскала солодке і читала книжки, а я катав шари з місцевою публікою та просиджував за телевізором. У такі години приходить думка: а чи справді це саме та жінка, з якою ти повинен зустріти старість і смерть? Ти дивишся на зовсім інфантильні штучки, властиві всім жінкам: плюшеві ведмедики, мавпочки, пластмасові браслети, – дивуєшся, що років двадцять тому в тебе це викликало якщо не відразу, то непереборний переляк. А зараз ти мовчиш, позираючи поверх газети, зрідка ліниво тягнучись за склянкою пива. Словом, життя набирало своїх могутніх обертів, позбавлених інфантильного романтизму. Було нудно…

Кіт Алоїз пролетів через перила красивою дугою – так креслять свою останню путь усі смертники. Алоїз упав на бік, потім різко беркицьнувся на спину і за лічені секунди стояв на ногах. Але це був просто шок, больовий чи ще якийсь там. Переламана права рука висіла уздовж тулуба ганчіркою. І Алоїз закричав. Закричав так голосно, що снайпер на даху натиснув спусковий гачок, і мізки Алоїза вискочили, з потилиці на стіл, де сиділи пан Собаревич і його шестирічна донька. Куля навіть не зрикошетила, видно, не було від чого, а разом з мізками Алоїза попала пану між брів, виконавши таким робом подвійну функцію. Група захвату прибула цього разу надто пізно і невдало. Кримінальний авторитет, з-за якого заварилася вся ця каша, зник у невідомому напрямку. Так починалася її, Фанні, історія. Мабуть, частково вигадана, і не від того, щоб прикрасити своє життя, а виключно із-за передозування фантазії. Та чогось мені здається, що насправді було страшніше. Як і завжди…

Як вона зробилася Фанні Ліхтенштейн? Спірне питання, бо через три тижні після цього прикрого інциденту мама її, що проживала у Східному Лондоні, вийшла заміж, а донька за непотрібністю перекантувалася до діда з бабою, двох божих створінь, що плутали туалет з церквою, а бібліотеку приймали, принаймні, за філіал крутого банку. Дід з бабою мали якесь невизначене польське коріння, мати у Фанні була чистокровною київською мажоркою, а батько болгарським бізнесменом, з досить-таки тухлуватим комуністичним минулим. Чи були у Фанні єврейські корені, за які вона так чіпко трималася, хоча б у власних фантазіях, так довести і не вдалося. Чомусь вона вперто вірила, що ім'я Фанні і прізвище Ліхтенштейн саме єврейські, а тому вона на зло усьому світові носитиме його, і нехай наш будинок розбомблять араби. Я не мав нічого проти. Ані проти того, що її вигадане прізвище чисто єврейське, і щодо арабів – нехай собі бомблять. У мені самому циркулювало стільки крові, що ночами всі майданеки та освенціми плакали за моєю грішною душею, хоча етнічно ми з Фанні належали до цієї велетенської і втраченої країни, з котрої навіть ліньки було їхати.

Тож ці два божих каракулі, дід та баба, майже не займалися вихованням дівчинки. Першим їхнім розумним кроком було те, що вони притягай семирічну дівчинку у дитсадок. По-моєму, у літньому віці розум концентрується зовсім в іншому місці або має якесь інше таємниче продовження, що навіть сам Творець диву дається, куди вже простим смертним. І ця клопштоківська одіссея продовжувалася би ще довго, аби по сусідству не поселилася парочка милих рожевощоких іноземців, приблизно десь одного віку з нашими старими. Там от і почала пропадати днями Фанні. Підозрюю, що саме там вона придумала собі ім'я, саме там вона почала цікавитися книжками, малюванням, грою на піаніно. І ще чимось. І це «чимось» чи «щось» потім привело на лаву підсудних парочку престарілих шведів. За все треба платити, навіть за брак батьківського тепла. За що? Мені якось зовсім не приходило в голову, чим і чому. Як, для чого і чому я комусь зобов'язаний. Холодний, односторонній егоїзм завжди присутній, коли знаєш, що предмет твого опікування не випарується ані за цю ніч, ані за наступну. І таке інше. Все як і з коханням.

Що виробляли там старі шведи з Фанні, можна було тільки здогадуватися. Я не чіплявся з дурнуватими питаннями, і не тому, що мене не цікавило, але якщо надто довго живеш, то перестаєш або вірити в чужі розповіді, або дивуватися. Можливо, стара чіпляла ділдо або лизала кіску Фанні, а старий пхав туди свого кошлатого пальця. Іншого мені в голову не приходило. Всі ці штуки, які б вони там не були, Фанні зносила напрочуд спокійно, як належне. Як компенсацію батьківської уваги. Так я гадаю. Але хто дав Фанні цю легкість приймати від життя найбрудніші дарунки з неприхованим дитячим сумом, але не більше? Так вона поводилася і з грошима, що протікали між її пальців, та і саме життя лягало перед нею, як оце нинішні, з вікна продивлені, сині озера. Тут вона була справжньою єврейкою, напевне.

Шведських стариганів накрив молочник, що приносив булочки та молоко. Це тільки-но входило у практику в нашій столиці, але, по-моєму, не прижилося у місцевих, лише іноземці та багаті люди бавилися такими речами. Взагалі Фанні, схиливши набік голівку, говорила, що на віку їй, видно, судилося хоч раз на місяць бути зґвалтованою. Ну, а якщо не виходить, то вдати зґвалтування, щоправда без всіляких там кримінальних наслідків. І Фанні набирала добрячу порцію вершків із суницями, підтискала під сідниці ноги, відкривши театрально погляд кудись уперед, так начебто перед нею був розкішний подіум з розкішними бабами та ганчір'ям.

Молочником виявився Гога Глушковський. Чоловік середнього віку, донька якого мешкала в Нью-Йорку й іноді посилала йому кількасот зелених. Щоб не просиджувати штани, Гога відкрив контору по розносу хавки вже після чергового перевороту чи революції, які я задрався лічити, разом зі своїми втратами у прибутках. Гога подався до сусіди Литвиненка, колишнього мента, і розповів за чаркою про побачене. Литвиненко посовітував Гозі прикрити писка, бо це добром не закінчиться. Гога задумався і нічого кращого не вигадав, як піти до своєї Нони, дружини, ропохуватої бабери, яка торгувала на Бессарабці хляками, видаючи за першокласне м'ясо, і розписати цю історію в більш яскравих та барвистіших тонах, аніж Литвиненку Нона пішла, пихтячи мов скороварка, до органів, коли Гога бачив третій сон, побздикуючи веселенько у стелю.

У пам'яті Фанні не жили дикі звірі. Її минуле і майбутнє так плуталися, що часом видавалися нереальними. Вона могла годинами розповідати про одного свого сутенера, але тінь тривоги не торкалася її обличчя, і це не було моральним дебілізмом, – дівчина була співчутлива, боязка, навіть нервова. Але всі свої спогади Фанні оповідала так, наче відривала маленькі білі календарні листки і кидала у сизе провалля. Мені тяжко було дивитися, як вона годинами, добу, другу може просидіти біля телевізора, механічно, видавалося, клацаючи пальчиками по пульту. Більше нічого: вона і мерехтливий екран неіснуючого життя. І вона це знала, але смакувала свою ілюзію, як дитина цукерку. Фанні ніколи не говорила про гроші, про секс, але оте саме жило в глибоких мінливих очах Фанні. Там жила хижа жінка, яка вночі бажала прогулятися темною своєю свідомістю, полишеною пам'яті. І потім, відкинувшись на спину, задовольнившись, вона радісно схлипувала. Просто і щасливо. Це мене лякало, спустошено заставляло думати, що світ несподівано може перемінитися. Не мій, не мої роки зазнають поразки, а весь світ за вікнами, що лягав тінями на безлюдні білі дюни, з білою пудрою снігу і хмар. Дитяча поразка дорослого життя перед щастям, яке захлиналося, набирало ефемерної сріблястої форми. Вона лишалася дорослою, навіть старою, а водночас дитиною. Ось що… Це був сон, так я вирішив для себе. Простий собі людський феномен: притягувати до себе людей неподібних і чужих. Таке життя. Подібні збиваються у зграї. Фанні була витончено ідеальною, щоб світ навколо неї залишався у стані постійного спокою. У неї зовсім були відсутні інстинкти материнства; вона не завойовувала, не підкорювала. Видавалося, що вона підійде до дзеркала і розчиниться у власному відображенні.

Темний, з брунатними хилкими тінями підземний перехід, наче утроба нашого народження, починав виникати, як тільки відносний затишок увійшов у нашу нову оселю… Ох, я вам не говорив про колишню, і це зовсім не той дім, що в Пасажі, з допотопною лоджією, облущеними дверима, з чавунною ванною на литих левових ногах, високою стелею, з маленькою синтетичною ялинкою на обшмульганому паркеті, де жовтими сонцями розбіглися по усіх кутках помаранчі. Баришня із заплилим оком, у синьому розтягнутому светрі, з довгими хлопчачими ногами, тонкими щиколотками, обхопленими срібними ланцюжками, і здивовано відкритим ротом. Тоді я, мабуть, подумав, що ніколи у такого дивного створіння не може бути поганих батьків. Відсутність ілюзії породжує іншу. Ми відчували пусту радість; це тоді, коли вириваєшся від смерті, але напівсвідомо наздоганяєш її, до тих пір, доки вона прийде, тихо і вчасно, так вчасно, що робиться такою ж непотрібною, як колись гидотним і противним виявилося життя, нині, в момент тихої падлючої смерті, розпустивши всі квіти на паршивій своїй галявині. Цими квітами були тоді рурки зелених, стягнутих гумкою. Ми по черзі відкисали у ванні, а в кутку покоїлась голова Тоцького. Фанні делікатно накрила її махровим рушником, зморщила носика і зайшла у ванну, фиркнувши, як дика кішка.

Ми просиділи до третьої ночі, вона звично притиснулася, потім уляглася мені на коліна і, посопуючи, почала оповідати свою напівчи вигадану історію, що потім виявилося припудреною правдою. Після чого я передумав її трахати, і ми так просиділи до ранку, а потім на таксі двинули на блошиний ринок, з велетенською коричневою сумкою, купувати кота, сіамського, з голубими очима. Таксі мало бути таким, яким ми уявили, сидячи перед переносним телевізором. Таксі, велетенське і довге, як колгоспна свиня, почвара всього світу, усіх конструкторів, але Фанні ляскала в долоні, наче сіла у вінчальний кортеж.

Сипав синій сніг, прилипаючи до обличчя, скла, а місто лежало щасливе та порожнє, поодинокі персони вишмигували з карієсних дірок помешкань, похитуючись від тугих протягів та алкоголю. Я попивав коньяк, справжній дорогий французький арманьяк, за багато років намагався не думати, і це вдавалося, досить щасливо виходило, і вершина мого кретинізму піднімалася великою новорічною ялинкою на Майдані Незалежності.

Так проходить життя, розумієш ти, коли дивишся, як жінка піднімається східцями до магазину.

– Фанні, там коти не водяться, – сказав я.

– Мені треба кицьку.

– Тут і кицьок немає.

– Тоді що-небудь, – сказала вона.

– Шоколад. Он там, трохи далі від Лютеранської навіть на Новий рік працюють.

Вона навіть оком не повела, а продовжувала дряпатися слизькими східцями. Нарешті діставшись кінця, вона уткнулась в зачинені двері, розмальовані виводком обкурених школярів, під наглядом тонкогубих клімактеричних педагогів, сніжинками.