Розділ «2. Крила ангелів»

– Резонно, – і я прислухався, що там твориться. – Або стічна канава під троєщинським мостом.

А там не творилося анічогісінько.

– Слухай, ти дійсно не травонула Фанні?

– Е-а. На фіга. Я послала голову Тоцького до краєзнавчого полтавського музею. Від її імені. І приписала, що це голова трипільського царя. Ось так.

– Тоді її і без нас знайдуть. Наш народ не прошелепає такої патріотичної помпи. Панахида, національний траур, річниці. Скільки бабла можна відмити.

– Еге ж.

– Тоді полізли.

І ми поповзли. Спочатку підлогою, як два вірних коня, торкаючись плечима. Залізли сопучи до туалету. Вбиральня була крихітною, що наштовхувало на грайливу думку, що колишній хазяїн був збоченцем. Інше в голову за таких обставин не приходило.

Далі вентиляційний люк або дах. Я вирішив грати агента 007 до кінця і тому запхнув Аллу саме до труби. Вона видерлася надто проворно, мелькнувши виголеною вульвою, мовби віддаючи останній салют дому, моєму дому, мушу вас запевнити… Але я не звик до свого нового дому. Це як дотик холодного ножа до теплого тіла.

Ми рачкували теплою, з домішками бабської косметики, широкою трубою повітровідбірника, і я з солодким садома-зохізмом думав, як погані менти карьожать мої новенькі шкіряні крісла, випускають ніжний пух з перин, ковдр і подушок, рвуть зубами поролон. І мені хотілося викрикнути: ви забули, бля, про голову Тоцького, де голова Тоцького, ви не те шукаєте, бо голова Тоцького не поміститься в подушку чи там у перину, да, саме так мені хотілося сказати. Просто кайф. Гроші таки дійсно не пахнуть. Можна із задоволенням спостерігати за порухами душі піаніста, а що думала душа, коли кидала чи банкір, чи просто олігарх втрачав енну суму, – напевне сиділа десь на осонні, рюмсала і таке інше. А може, інший варіант: пішов фарт, і душа сидить у тілі й перелистує заслинені бакси чи евро. Для неї пахнуть гроші? Ось у чому питання. Ткніть гривню в сортирі, вас там не запитають, скільки стаканів крові треба було перед цим випити, щоб не всратися. То-то. Цікаво, що там вигадувала душа у Калігули чи Онопрієнка, чи у Бокаси, чи у Буша з Кучмою. Потемки. Саме тому я ніколи не вповзав у політику, щоб звідти не виповзати.

Ми повзли, споріднені страхом здохнути ні за цапову бороду, хекаючи один на одного перегаром, смерділи спермою і білями. У Алли навіть на куточку рота засохло. А я не придивився. З старосвітської елегантності, делікатності і так далі я пропустив Аллу наперед, і зараз її очко снайперським прицілом дивилося мені в праве око. А там. Там внизу правосуддя пиздячило мої меблі. У порівнянні з її очком це дійсно було печально. Але ж її очко. З нього перло так, що пекло, аби воно зараз розверзлося під нами, за запахом нагадувало б якщо не шанель, так совєцький шипр. Да, її очко. Ти його драв на німецький хрест… Ось поворот… Нам лишилося ще чотири. А чому нам? Чому не мені? Шкіру спустять з мене, а не з неї. Це вже точно. І чому чотири повороти? А Аллі подобалося стріляти у мене. Явно. Вона похихикувала і вертіла половинками. Але нам ще чотири паскудних повороти. Вже точно.

Але цього виявилося замало. Недосконалість, халтура вітчизняного будівництва, зробила ось такий жест, з простягненою правицею і нахабно задраним підборіддям. Ось так вона стояла, можете уявити, якщо у кого голова без дірок. Висота хоч і на горищі – висота. Я струсонув головою. Чому, якого дідька я не чую, як ревуть ментовські собаки. І ця думка урвалася. Ку-ку, і ми вилетіли з такою швидкістю, мов на американських гірках, повним ходом, у басейн. Вода розбилася синім Голлівудським склом. Тільки пальм, зелених, обскубаних, з товстосракими туземками, не вистачало. Але, мамо, я не вмію плавати, а тут глибина, спробуй порадіти. Хто там умів ходити по воді? Христос. У моїй довбні шалено завертілося в підкірці. Стінки черепа видалися мені рогівкою панцира рака, коли хтось вишкрябує пальцем жир. Господи, я, як заблудла вівця в стаді, заверещав на весь голос. Я верещав алілуя. Напевне, це не допомогло. Як і Христу. Тільки в іншому сенсі. Христу-то поталанило більше, і не тим умом я вийшов. Це точно, і таке буває.

Ми щасливо пили хлоровану воду замість дистильованої чи з супермаркету, про боржомі не йдеться взагалі. Пив я, Алла лише розгрібала, фуркаючи, як видра, ротом. Ось так. І в її очах плавала героїнова піна кайфу. Так думає жінка про зустріч, так думає жінка про нову злучку, так жінка робиться жінкою, тобто сукою та самицею. Мені лізла в голову несусвітня дурість. А так вода коло за колом, кільця за кільцями стискала мене. Я сьорбав хлорку з водою чи, навпаки, воду з хлоркою і опускався на білокахельне дно басейну. Вгорі її ноги, та гола дитяча проміжність. Хм. Напевне, вона думала, що я все життя мріяв так померти. Героєм я не був, так що стосовно цього вони помилилися. Тільки от стосовно їхніх персон я не міг помилитися. В цій історії це було найтрагічніше. Саме так, саме так…

Проте я видряпався, сів на край басейну, чекаючи, як загупають биті чоботи і спецназ ввалиться, висадивши прекрасні вітражеві двері. Але я сів і почав думати про Бога, саме про Бога, а не про щось інше. Ага, банально, заліпите. Проте коли вам дають по зубах, то теж банально, і тоді ви обгризаєте свічки у всіх церквах від Подолу і Троєщини, щоб вам, мінімум як Анжеліці Варум, вставили за шістдесят тисяч фунтів, теж банально, до всирачки. Такі от справи. Аби дві тисячі років тому ганси вигадали газову камеру, то Христа б туди якраз і не вкинули. Його б навіть не розстріляли. Його навіть на поріг би не пустили. Вигадали б щось пострашніше. Ми майстри в цьому сенсі, будьте певні. Ну, лишили б жити. А жити страшніше, набагато страшніше. Погодьтесь. А я ото сидів довбнем на краю басейну, під ногами первозданна вода, напевне, такого кольору була ще за часів Ноя. Хімічна компенсація за втрачений рай. Ось так я думав, важко надимаючи легені. Красота. Дай їм можливість. Це мені нагадувало дитинство. Просто нагадувало дитинство, без усіляких, так я бачив, прийшло до мене, я згадую щось там таке, від чого всратися можна. А мені було приємно. Вода висіла нерухомо, золота вода, срібна вода. Вода залила і розірвала мені зіниці; вода витікала з мого мозку, через усі дірки. Очищення, чорт би його забрав, якщо таке буває.

Алла, граючи спиною, ходила взад і вперед, ляпаючи мокрою кахлею ступнями вузьких ніг, заламуючи істерично руки, можна сказати, навіть сексуально, так, саме так. Сара Бернар попісяти вийшла на київському акведуці. Біблійні мої мислі поповзли слизькою кахлею, потім пощезли зовсім. Її не можна було не хотіти. Так бажають жінку, не шукаючи чогось там. Як з Фанні. І тут щось легенько ляснуло у повітрі, жіночими ногами по мокрій підлозі. А я все думав про Ісуса, як би так трапилося, аби так, аби зовсім по-іншому. Навіть не про «БАРС» і про те, що ми попали. Я думав про її порухи, як задимає сукню вітер у неї під ногами, а у неї там нічого не було одягнено. Точно. Яка різниця. В тому, що я вже відчував руку різника на своїй шиї. Мені робилося шкода? Тата, маму, усіх моїх катал, потім у мене полилися сльози, гіркі сльози і я згадував тата, маму, кавалерійського офіцера дідуся, з блискучими медалями, навіть срань з гузна його коней, а сонце тоді яке стояло. Боже, ніколи такого сонця не було, хоч обсерися! Сонечко. А потім я почав знову блаженно та із захватом думати про Бога. Що я думав? А думав я про простесеньких, лохів тобто, людей. От скажіть, чому красиві люди бувають, як кажуть нині, непорушні у житті? І я ще більше розплакався. Алка ковзала ногами, вичвиркуючи зелену слизь із тюбика на очі та чоло. Дійсно, коли їм добігає тридцяти, вони лізуть із трусів, аби бути тринадцятилітніми. І знову я почав думати про Ісуса. Здавалося, нема і про що, але я про нього думав. Про простого теслю, з кістлявими руками, зеленими венами, випнутими на руках. Блін, таких нині на поріг не пускають. Я пам'ятаю, як відморозки відстрілювали подібних, як собак, на диких пустирищах. А ми катали в карти, грали в більярд. Ми були снобами. Доки сонце не виїло під шезлонгами очі. Отак було. Я думав про щось приємне, інше в довбешку цій шерепі не утнеш. Вода доволі приємна. І я думав про вічність. Але на таку сраку подивишся і туди не захочеш.

Алла ляпала мокрими ластами кахлею, внизу товклися беркутівці, Алла ляпала підлогою, ревла контрабасом: «бесаме-бесаме мучо…» і далі «па-па-па». Я благав, щоб хтось невидимий закрив її коробку, розпечатав, як банку з консервами. А вона все продовжувала і продовжувала ляпати голою по кахлі і ревти дурнувату і сентиментальну, близьку рідну пісеньку усіх дитинств. Переключіть їй коробку передач, цій сучці. Життя і так заплямоване, що кров'ю, що спермою. Ніякої різниці. Користі від пролитого на землю ніякої. Одні ілюзії. І то короткі. Що таке довжина життя? пекла? раю? Хто це бачив… Дзеркало завжди викривляє. Ніхто не бачив життя, пекла, раю. Таємниця – це ключ смерті. Там-то всі і зустрінемося, якщо місце знайдеться. І я заплакав і знову подумав про Христа. Страсна п'ятниця. А можливо, щось інше. Я зовсім ні про що не думав, якщо насправжки. Я просто був, і все… Це ти наче сидиш у темряві і думаєш про те світло, а так воно виходить, що ти наче в ньому знаходишся, ти сам є світло, а навколо памороки, чорні памороки. А ти сам чорний. Розумієте, до чого я? Так я думав про Бога. Чому? Найбезглуздіше в житті – це ставити запитання. Коли вам порвуть очко на Лук'янівці урки, стрижені, з розчепіреними робітничими пальцями, то до кого ви порачкуєте? До лікаря. То-то. Але це було щось інше. І це інше з'явилося. Вибір. Але я не можу дивитися в пустоту. Як не крути. Ця лярва з розвинутими половинками, ця білосніжна блядь на голубій кахлі піднімала в мені все, що підіймається. А вже потім… Ні, панове, потім вода у басейні почала рожевіти, потім почорніла, як густа венозна кров. А далі там клубками заповзали аскариди. А я сидів, дивився на розвинуті половинки жіночої задниці. Далі виникла і повисла в повітрі забальзамована голова Тоцького. Басейн знову зробився кришталевим і чистим. І дивлячись на сраку Алли, я чомусь ні з того ні з сього пригадав історію одного типчика. Чому, коли починаєш думати про Бога, до голови лізе всіляка чортівня? Не задумувалися? Угу, ще моя думка ковзала по землі, окрім того, що мені миттєво необхідно було трахнути Аллу, я ще думав про гроші, ну, звісно, і ще про того мудака. Уявляєте, яка історія. Просто кишки викинете зо сміху. Точно кажуть, що не будіть сплячого пса. Це я на майбутнє, щоб розставити орієнтири. Чужий світ завжди кошмар. Але у кожного вистачає дурості туди влізти. Та от як виповзти? А то вже не моє діло. Головне – не влазьте. Досвід – непогана штука. Для чого все ускладнювати? Я пам'ятаю майже все, що відбулося зі мною в житті. Це погана звичка. Хронічне безсоння не продовжує життя. Головний біль не запорука для вселенських страждань. Як знати. Хм-м. Але я відволікаюся. До головного. Треба позбутися назойливого Ротислава. Саме Ротислава, а не Ростислава. Він так говорив. Так і вимовляв рибиною в густому повітрі, рячашись на життя, яке хтось вигадав на його голову. Професійний архітектор, комунальний антисеміт, він таки відреставрував майже всі синагоги в столиці. То-то. Вас змусять, завжди заставлять робити те, що вам не подобається. Гадаєте, проституткам, маленьким китаянкам і в'єтнамкам приємно давати арабам у задницю? Можете повторити їхній досвід. Я не такий кретин. Одна, із смішним іменем, чи то Ранкове Сонце, чи ще якось, березневої ночі врятувала мені життя. До цього ми віталися. Пили каву і розмовляли. Вона навіть не здогадувалася, хто я насправді, чим займаюсь, і гадаю, що це їй диктувала не природна ввічливість. Я не запитував, хто вона, хоча дівка і не приховувала цього. Але одного березневого дня, коли мене звалило з гострим ударом під лівою лопаткою на лавку, вона принесла сильне знеболювальне та глюкозу. Вона відвезла мене додому за зароблені своєю задницею гроші. І після того ми не зустрічалися. Чи не дивно? Звична реакція цієї публіки. Думати не головою, а чимось іншим. І завжди підозріло ставитися до безкоштовної доброчинності. Нічого безкоштовного, нічого нераціонального, нічого такого, щоб могло вас підняти над об'їдками. Ось так. Якщо виникає питання, жити чи померти, то краще не мутити собі голови. Можна і те й інше. Для кого ліки, для кого отрута. Відповідь незабаром прийде, можливо, якраз тоді, коли ви оберете зовсім протилежне. Ото хохма. Правда, ви розумієте, про що я? Так от про Ротислава… Мені тут треба думати про беркутівців, а я сидів пеньком на краю басейну і думав, уперто думав чомусь про цього кретина, вмочивши ноги у воду.

Так от, одного теплого зимового вечора, безпорадно заглядаючи в кварцуючі від щастя очі, в кушпелинні помаранчевих галстуків, краваток, шарфів, прапорів зустрів я його одутлувату, з міцними мавп'ячими руками фігуру, з відсутнім поглядом чумовика, тобто людину, яка міцно присіла на синтетичні знеболюючі та транквілізатори не найкращого ґатунку. Але це виявилося помилковим і поверховим враженням. На жаль. Ротислава затрамбували на Павлів ці нейролептиками, інсуліновими шоками. Він навіть приблизно не нагадував зачучмуриженого торчка, чумного від дешевих коліс типу теофедрину, що ним у роки моєї молодості забавлялися прищаві аспірантки, начитавшись рукописних творінь Карлоса Кастанеди, і дозволяли собі базікати про розширення свідомості. Переді мною був чистої води параноїк, із силоміць нав'язаним кимось наркоманським досвідом. Натовпу вистачало свого кайфу. Кайф пер прямо-таки з розверстих хлябів небесних. Лови, не зівай. І таки не зівали собі, смію вас запевнити. Кожен відламував свій шматок кайфу. І той, хто вламав його побільше до революції, той раціонально використав ніколи не балдівших, направивши в правильне русло. Правильне? Саме так. До сих пір я впевнений. Натовпом треба управляти, уміло і вправно, щоб, чого доброго, він своїм лобом не протаранив державницького човна.

Роти слав подивився на мене, ткнув у руки жужмом зібрані папірці і тихо попросив мене зберегти їх. Ага, сказав я і прощальним поглядом провів його нещасну істоту, але напевне щасливішу від усього сущого, яка пускала слину і чвакала шоколадки. Він достобіса був непоганим чолов'ягою. А потім перекинувся до іншого світу, звідки виходу немає. Я мешкав тоді у старезному домі на Хрещатику, де ще можна було, і, гадаю, буде – зустріти людей різних класів. Якщо такі існували чи надалі існуватимуть у цій державі. Нічого особистого для мене не було в тих зимових подіях дві тисячі п'ятого року, хіба що вони були невимовно теплими, а люди добрими до несосвітенності і непристойності в країні, де завжди правив ніж біля яєць або горлянки. Тими днями я приходив майже під ранок, іноді вночі, а якось уночі, самотньої ночі, я надибав на ті папери, що мені Ротислав тицьнув у руку, але окрім кількох карлючок та креслень, в яких я не розумівся, нічого путнього не віднайшов. Ну, подумав, гаразд, там було написане щось типу «план Содому» й таке інше. Мені не до того, погодьтеся. Коли маєш проблеми з законом або з відсутністю оного, то воно рівноцінне вашому існуванню. Ви розумієте, про що я? Я ходив під суспільним кайфом три тижні, три тижні лінькування. Ані про що не думання, але з пекучим досвідом. Що все на хєр скоро закінчиться. І для когось навіть дуже сумно. Не меланхолічно, а невимовно сумно та печально. Закон, рано чи пізно, переповзе на чиюсь сторону. Але ніколи не тіштеся, що на вашу. Тягнете, про що я? Ні? В природі багато законів. Як і циклів сну. Вам видається, що ви засинаєте відразу і прокидаєтеся, як запрограмована лялька. Якщо так, то вам треба лікувати голову, як Ротиславу Він заснув і не прокинувся. Підвиснувши десь на половині, між пробудженням і засинанням. Але лікуватися не варто. Зовсім, г-м-м, не варто… З дитинства нам вбивають у довбешку, що комусь ти в цьому житті зобов'язаний. Не обов'язково, зовсім не обов'язково. Дати можуть лише тільки ваше, а от відібрати намагатимуться все життя. За людськими гуманними законами, Ротиславу допомогла дружина. Згідно із законом, кожен визначає і означає та мітить, наче пес сциклинням, шматок території, свій світ чи там дірку в клозеті, винюхуючи власні екскременти, будь то думки, ідеї, полишені смаку і запаху.

Отож Ротислав, відреставрувавши всі синагоги, всі церкви, всі будинки, несподівано лишився роботи, здорового глузду і на шиї з цицькастою гуцулкою Ксенею чи Манею, яка в біса різниця. Маня-Ксеня відпрацьовувала офіціанткою в Німеччині, в Арабських Еміратах теж мала щось подібне, дома майже не трималася, полишивши Ротислава з такою ж затурканою донькою, як і він сам. За той період стражденного напівлегального життя Мані-Ксені Ротислава пограбував якийсь слинявий тип, витягнувши всі заощадження. І бідолаха ходив по місту, приставав років зо два до своїх знайомих, повторюючи: «Лозумієш, у мене тлапилася тлагедія. У мене уклали глосі». Маня-Ксеня була просигналізована в Еміратах, невдовзі повернулася, і я побачив їх у Пасажі, його не побачив. Його не існувало. Ротислав розчинився, і переді мною висіло у нерухомому хрещатинському повітрі одне лахматиння. Єдине, що видавало його присутність, – це монотонне повторення «глосі, тлагедія, уклали» і, звісно, «його плослуховувала лозвідка». Маня-Ксеня стояла, тримала мужньо голову, з непроникним поглядом буль-тер'єра, і намагалася психологічно роз'яснити дахотік свого благовірного. Ми все ускладнюємо в зворотному напрямку. Світ недосконало складений, і від того нічого не змінюється, знаєш ти про це чи тобі по барабану. Для чого ти жив? Можливо, тисячі самі цього не зрозуміли. А можливо, швидше не розумів я. Бо не настав час. Саме так. Але на загадки нехай хтось відповідає за мене чи за того ж таки Ротислава.

Мене нудило. У широкому бірюзовому куполі пливли хмари, мов випотрошене з подушок вифарбуване в зелене пір'я. Я подивився на ноги, мої гумові ноги, сів. Знову встав. Синька води. Сторінка, вирвана з глянцевого часопису. Гламурна жінка. Ні, вона не гламурна. Я пройшовся краєм басейну. Шлунок вивертало. Я зупинився і став дивитися на красиве тіло Алли. Дивився так, начебто хотів щось пригадати, і щось дуже важливе золотими та срібними бульками тріскалося в повітрі. Чому воно таке досконале, її тіло. А? В голові відходили і приходили состави. Сортувальна станція, а не голова. Ліхтарі, яскраво-червоні, як травневі троянди, пролітали повз вікна моїх очей. Ви ніколи не замислювалися над тим, що красиві люди найнещасніші створіння у цьому світі? Кожна сіра тварина норовить як не носа зламати, так життя, це ще по мінімуму.