Розділ «2. Крила ангелів»

Алла, звісно, як завжди у таких випадках, промовчала, перевернулася на спину, попросила свою ідіотську ментолову сигарету, яку вона, незалежно від стану, закурювала раз на місяць, і, дивлячись у стелю, нарешті видала:

– А тобі не здається, що вона замочила нашого маршала? Я розсміявся:

– З такою ж радістю можна сказати, що твого маршала моконув Бог.

– Резонно. Але сам знаєш, що вона хотіла, ви хотіли мене убити, – вона звелася і звіром прислухалася, що діється двома поверхами нижче.

Чи існує в людини надія? Міг відповісти ствердно, але не хочу брехати. Те, що було вчора, те буде і сьогодні, але це ставить знак добре, це не означає, що це можна і що це солодкий кайф, як у двох практикуючих лесбіянок з амфітаміновою дур'ю в очах. У мене ще вистачає клепки не тягатися з Богом. Як би там страшно не було жити. Коли людина дряпається, вона бачить просвіток, якого ні фіга не існує. А так усе полишене сенсу. Це стосується навіть віри.

Маршала внизу не було. Товкся чорноризний спецназ під назвою чи то «БАРС», чи то «БЕРКУТ». На підлозі підпливали у калюжах мізків та крові люди. Зовсім мені невідомі. Я протер очі, а потім, так нічого й не зрозумівши, повернувся. У вікні пливли хмари кольору свинячої печінки. Алла стояла до мене спиною, обличчям до вікна. Красивою спиною, треба сказати.

– Одягнися. Внизу термінатори, – сказав я, милуючись небом дієтичного кольору. Весело ж закінчиться моє життя. Зовсім тоскно я подумав про Фанні. Всі вигини тіла, саме тіла, а не ті грьобані очі, де ані безстидства, ані співчуття, ані букіністичних надбань людства. Вона зовсім не існувала, вирішив я. Алекс, ти на старості спікся як останній дурень. Гола спина жінки, котра тобі бридка, але ти чомусь в один момент вирішив, що саме вона підходить тобі, щоб зустріти ситу старість. А чи треба комусь з кимось зустрічати старість. Не ліпше одному жовтити простирадла калом та сечею. Життя замелькало, мов ті порнографічні слайди. Нічого у тебе не було, Алекс. Нічого такого, щоб згадати, окрім більярду, дешевих проституток і такого іншого. Але людині завжди замало.

– Внизу менти і повно крові та трупів. Маршала нема. Він випарувався, – відриваючи язик від піднебіння, проказав я.

Алла повернула голову, одну лише голову, і одним оком, начеб у неї всього одне око, подивилася на мене.

– Ти здурів.

– Там повно крові та трупів, – повторив я.

За вікнами сиро хлюпотіли, наче у патанатомічці, хмари.

– Чорт, – сказала вона, сіла, розставила по-чоловічому ноги і закурила.

Я теж закурив і сів навпроти.

– Ну і що ми будемо робити?

– Забираємо гроші та голову Тоцького і через дах тікаємо, – пустивши ментоловий дим мені в обличчя, сказала Алла.

– Я надто старосвітського виховання, – сказав я.

– В сенсі?…

– Мене навчили, що в нашій країні неможливо сховатися.

– Хм, нам з тобою не так і багато лишилося, так що коли вони нас знайдуть, то це буде кладовище, – пухнувши холодним димом, сказала вона.