Розділ «2. Крила ангелів»

– А мене один тип врятував. І він був євреєм.

– Угу, – тільки і сказав я. – А зараз ти можеш бути… – І тут я пошкріб своїми нейронами об череп, вишукуючи арамейське, яхетинське, арійське коріння в своему забутому, а може, неіснуючому генеалогічному древі. Нічого так і не з'явилося. Я був стопроцентним киянином, навіть не космополітом. Мені, чесно, зробилося погано.

– А може, дійсно я єврейка? Не те щоб я просто хотіла бути єврейкою, а насправді є нею, – живо заперечила вона і пошукала сигарету в драних кишенях мого плаща. Вона не нервувалася, просто банальна спроба повернутися до колишнього життя, що вислизнуло в невідомість.

– Я в цьому не розбираюся. В китайцях, може… В неграх там… Яка в хєра різниця?! Зараз не про те думати треба…

– Тяжко у тебе з цим, – і вона, зовсім як наш давній знайомий, постукала пальцем собі по лобику.

– Тоді в чому справа?

– А в тому, що я тобі розповіла.

– Ти про шведів? – я нервово потрусив флягою.

– До чого тут шведи? Не було б шведів, аби не ці люди навколо, – вона провела рукою. – Аби не ці всі… Хіба винуваті шведи чи хтось інший? Так воно трапилося… Аби не все навколо…

– Еге ж, так би нічого і не було. Можливо, ти і права, але ти не думаєш, що зараз не час, навіть знаходячись серед цих милих, трошки тупорилих та товстозаденьких людей.

– Тому що підлі, в додачу до своєї тупорилості? Але мені без різниці. Можна гасити всіх без розбору. Так? Ти б, наприклад, захотів стати Мойшею? Чому ти Алекс, а не по другому якось? Мені без різниці, але іноді страшно і не хочеться жити. Євреї тут ні до чого. Просто я росла серед них, і це перше, що прийшло на розум. Зрозуміло?

– Е-х-х, євреї не євреї, що за комуністичний диспут. – Порожня фляга і порожня до неприродного дорога не давали мені покою.

– І то вірно, – сказала вона і пішла чорним Хрещатиком, з проваленим для снігу небом.

Так, бувають у кожного в житті неправдоподібні моменти, коли люди вернуть від тебе харю. Ти мучишся від цього, п'єш там, ти шукаєш їхньої самозадоволеної посмішки. Саме в той момент на Хрещатику я багато віддав би, аби якась скотина про мене навіть не муркнула, навіть пройди я голим від Майдану і до Бессарабки. Ось так було, і нічого тут не попишеш. Як я говорив, я переймався зовсім іншим, – як швидше дати тягу з поля зору суспільної моралі, добросовісно порахувати гроші, що добряче відтягували моє плече, а також зафутболити подалі голову Тоцького. Фанні, по-моєму, взагалі нічим не переймалася. Та воно й правда, у кожного свій фініш, і тільки питання часу, хто доскакає до нього першим. Я можу бути шляхетним, а тому не проти пригальмувати, пускаючи поперед себе дам та бажаючих.

Фанні ніколи не вибирала чоловіків, як усі київські дівчата, за своїми уподобаннями, тобто ось вам київська баришня, і їй необхідно, у неї в крові сидить, щоб її мужчина обов'язково підходив до кольору дивана у вітальні, розцвітки шпалер на стінах, а колір його очей щоб, чого доброго, не затіняв гардини, і щоб песик чимось, хоч віддалено, нагадував хазяїна, або хазяїн пса, останнє найбільш вірогідне. Проте всьому буває кінець. Ось що було далі, після Хрещатика.

Ми покинули нашу квартиру в Пасажі, так нічого й не прихопивши, окрім голови Тоцького і купи грошей, суму, яку я вказувати не буду, бо в тому немає ніякої логіки, самі розумієте. У мене виникав один план за іншим, але Фанні не велася на жоден. Таксі винесло нас на проспект Перемоги, де вона і винайняла простору кімнату на американський копил і завалилася спати, повідмикавши телефони. Наше щастя починало діяти, як будильник у заводній бомбі. Відіспавшись з місяць, ми принюхалися і купили недалеко за містом шикарний особняк. До цього наші інтимні стосунки не продвинулися ні на йоту. До з'яви її матері. А до цього я ходив до маленького затишного бару, напивався, грав у покер зі сторожем, а вона лупила солодке, дивилася телевізор і майже нічого не говорила. Ми були спільниками, не більше. Це мене влаштовувало. Не знаю, вона гадала, що у нас складуться відносини такі, як і з Глушковським, що начебто врятував Фанні від трухлявих педофілів, а сам затягнув малу до ліжка. Ох! Я не говорив, що суд таки не відбувся, а приїхала її маман і віддала на поталу сердобольному Глушковському Матінці ж Фанні, досить ексцентричній особі, було притаманне, як кажуть, сполучення усіх світів, в яких ця особа бовталася з великим успіхом. Матінка Алла ліпила світ навколо себе. Вперше, коли побачив Аллу, то відразу подумав, що можна б було її трахнути. Більше нічого. Тоді засвербіло те, що викликала у мене Фанні, але говірка комета Алла у яскравому манатті виштовхала доньку на вулицю і заходилася розпаковувати речі. Сьогодні вона без коханця, погано, дуже погано, бо, як вона знає, чоловіки з того часу, як вона покинула Київ, навряд чи змінилися, – чи не правда, як, ага, Алекс. А я мама. Ні, не твоя. А он тієї тонкошийої кислотниці. Тож мама мене зацікавила відразу – ще та штучка, пройда і стерва, з неперевершеним артистизмом та умінням приховувати свій вік. На мою думку, найголовніше достоїнство Алли. Окрім маніпуляції живими та неживими предметами. Справді, думав я, коли її трахаєш, то віддаєшся універсальному відчуттю, що не добереш, чи це затягнута у модні лахи студентка, чи пліснява, але з перцем у передку та задниці, великосвітська лахудра. Проте не варто було нічого забувати з попереднього твого життя. Нюх чоловіка завжди зраджує, коли на його шляху зустрічається гарна задниця, нехай та срака на двох ногах знає лише біде та клозет, а членів перебувало там не менше, ніж у дубовій бочці огірків, ніж її стрункі ніжки відвідали казино та дорогих бутиків, де одні тільки окуляри в «Мандарині» коштуватимуть мені ціну тонни туалетного паперу на десять років. Загалом гарна жінка не може не бути не шльондрою, якщо не рахувати таких жінок типу Фанні, що почала мене не лише дратувати, а навіть викликала свого роду задоволення своїми несподіваними реакціями на дійсність. Зникати по одній лише думці. Фанні відсунулася у тінь, як тільки на порозі з'явилася Алла, ворушка, жива, з блискучими пакунками у руках, і генералом, справжнісіньким генералом, з сивими скронями, дубовим листям і таким же обличчям.

Зачарованість – хмільна і терпка – життям Алли погрожувала перейти в дику п'янку. Ми зійшлися з нею у ванній. Алла покликала:

– Алекс, ти не потреш мені спину? І заради всього святого, поставте душову, сауну нарешті. Джакузі. Служницю. Консьєржів. Тільки не чорних. Вони крадуть. Хоч сигарети, але стибрять. Ох, такі вони. Найміть, зробіть. Не живіть, як останні злидні!

І я потер Аллі спину, і ми вийшли з ванної тільки на вечерю, щоб потім упасти в ліжко. Так почалося ще одне моє життя, нитки якого я відпустив відразу. Тільки ночами щось падлюче сукало на дні душі, якщо вона така красива існує. Коли мене запитували про душу або про Бога, я завжди утримувався од відповіді, принаймні до сорока п'яти років, я знав точно, де знаходиться Творець, а тому ті місця обходив десятою дорогою, якщо можна так сказати. Щодо його невдалої пародії, то він неодмінно був присутнім у цьому житті у вигляді мого батька, друзів, коханок і ще хрін знає кого. І от коли з'явилася Алла, щось терпке, з передчуттям катастрофи, наблизилося і велетенською почварою, як у дитячому кіно жахів, зазирнуло у наші широкі вікна і показало великого хєра.

Алла прийшла у наш дім на початку березня. Ще лежав сніг. Сніг викликав у мене жах, скутість у всіх м'язах, думки пливли повільно, мов замерзаючий Дніпро. Сніг висьорбував у мене залишки думок, що я лишив на смерть, та дитячу мрійливу, нікчемну безпорадність, коли від одного, здається, навіть не твого погляду існуюче набирає реальних рис. У снігу не було ані майбутнього, ані минулого. Це найстрашніше у снігу. Жорстка реальність проступала, мов чорнильна картинка, і тією реальністю було те, чого тебе навчили. Інша реальність, напевне, існувала, тому що люди, котрі оточували мене, не потерпали ані від болю, ані від жаху. Вони потерпали від іншого життя. Того, хто навчив їх інакшого, і вони забули те інакше. Так я завжди уявляв Бога. А чи вірив я в нього? Безсумнівно. Але я не довіряв йому. Як боявся і не довіряв батькові, крупному державному чиновнику. Як не довіряв матері, великосвітській шльондрі, закутаній у бордовий халат з пропаленими дірками від крапалів опію. Як я не вірив карлику Рашиду, що першим навчив мене скидати, а потім мітити карти… напевне, все це викликала у мене одна думка про Бога або про кохання. Хоча різниці в цьому не було ніякої. З Аллою не було кохання. Прекрасний секс, що завжди у мене асоціювався з купами шовку, різноколірного шовку на вітрі, над синьою водою. І я знав, що це довго не триватиме. Як і моя любов до цього світу, і як моя правда про пекло та рай. Яких, напевне, немає, а якщо й існують, то тільки не для людей, що скуштували життя так досита, що воно вилазило через горлянку. Ну, принаймні, я так думав наприкінці березня, коли від розкішного, красивого тіла Алли не було спасу, та і я навряд чи бажав позбавитися цієї жінки. Аби не реальність. Замість снігу до мене прийшла Фанні.