Розділ «2. Крила ангелів»

– Ні.

– А її, мабуть, там давно немає, – сказав я і приклався до фляги.

– Ні. Вони ще ті торчки.

Я тільки хмикнув і приклався до фляги, іншого засобу здихатися Фанні я не знав. А Фанні стояла на Хрещатику в моєму старому плащі, видно вирішуючи дуже важливу проблему.

– Ми повинні звалити з твоєї хати.

– Угу, – сказав я і потряс порожньою фляжкою, тільки вже біля свого вуха. Так, лишилася одна Фанні. Потім я поперхнувся. Чорт, кому це звалювати? Тобі чи мені? Але думка, що фляга моя порожня, дошкуляла мені більше. І я не вірив Фанні. Вона мені теж, напевне, мала на те причини, і зовсім небезпідставні. Я витягнув новеньку сотенну і простягнув їй.

– Піди поміняй, – сказав.

– Ага. А ти будеш благородно дивитися на мене із-за того кутка, – сказала вона, тицьнувши пальцем, з манікюром на півтисячу баксів, на арку, що вела на Лютеранську.

Я сховав купюру.

– Добре. Будемо вважати, що ти хороша дівчинка.

– Я тобі все розповіла, – сказала вона.

– Ясно, значить, того досить, – сказав я.

Піднявся падлючий вітер. Мокрий і зі снігом та кретинським репом, що випадав десь із відчиненого вікна.

– Ми всі чорні, – загадково сказала вона, облизнула губи.

– А ти расистка, сестричко. А?

– Напевне. Не знаю. Роз'ясни.

– А чому ти враз вирішила, що ти єврейка? – запитав я, потягнувся до фляги, але з відомих причин відсмикнув руку, мов ужалений.

Вона делікатно прикусила губу.

– Ти мене не розумієш?

– Ну давай. Давай, а я зрозумію. Чому не італійка там, грекиня?