Розділ «ОЛЕНІУМ-2013»

Комендант ще раз оглядів завмерлу фігуру відвідувача і — о, шалена мить! — перевів погляд на торт, скомандував:

— Відкрийте!

Тремтячими руками Василенко відкинув покришку солодкої карти. Комендант кілька довгих хвилин розглядав цей витвір кондитерського мистецтва. А потім сказав те, чого найбільше боявся нещасний Семен:

— Будєм рєзать і дєліть! Перевіремо, чи нєту всередині запріщьонних речей... А то, знаєте лі, всяко биваіт: і в булку пілкі підкладают! — і гукнув кудись за двері, в глиб коридора: — Петренко, тащі ножа!

До кімнати зайшов двометрового зросту сержант з великим кухарським тесаком.

І так Семену стало тяжко на посивілій від дум душі!

Так незатишно і так прикро, що в останньому відчаї, набравши в груди якомога більше повітря і зовсім несподівано для самого себе, він закричав страшним генеральським голосом, вкладаючи у слова все повітря своїх легенів:

— Соборну хочеш ділити, падло?! — і вигукнув те, що перше спало на думку: — Конституцію порушуєш, сепаратист?! Схід і Захід разом!!!

Комендант сахнувся і механічним рухом приклав руку до скроні, у Петренка з гуркотом вивалився з рук тесак.

— Вільно... — зітхнув Семен і важким запитальним поглядом оглядів виструнчених перед ним військових.

— Привести ув’язнену! — наказав комендант. — Бистро, бистро!

Петренко кинувся виконувати команду.

— Вам який чай принести — чорний ілі?.. — запитав комендант.

— Зелений, — поважно буркнув Василенко. — І хвилин десять прошу не заважати.

Комендант кивнув і зник за дверима.

А за мить в них увійшла Зоя Павлівна Пікач.

— Ось ми і зустрілися, сестро! — чітко і голосно вимовив Василенко, красномовно вказуючи очима на двері.

Зоя Павлівна, побачивши Семена, вирячила очі від подиву:

— Ти що, баптистом став?

Василенко зарухав бровами, засмикав раменами, тицьнув пальцем у двері і підніс його до вуст, мовляв — тихо!