Розділ «ОЛЕНІУМ-2013»

І хутко, поки захоплена юрма підкидала аж до неба пані, котра принесла на стражденну оленячу землю креслення першого автомобіля, компанія кинулася до останніх вцілілих від депортації оленів.

Держвізок на десять персон було вже розтрощено обуреними громадянами.

До села пана Серм’яжного довелося скакати верхи.

...А в цей час...

...підтягнувшись на ліктях і надавши тілу вірного напрямку, Зоя Павлівна Пікач вилетіла з нори, мов корок з-під шампанського.

І заплющила очі, осліплені яскравістю сонця і виблисками моря, що виднілося вдалині.

Свіже повітря сп’янило її.

І так радісно їй стало на волі, так вільно.

Сонце, море, аромат степових квітів.

І здалося Зої, що опинилася вона в самому раю!

Розправила груди, хотіла пісню затягти — гарну, розлогу, та раптом помітила на пагорбі три темних постаті.

Стояли вони і дивилися на неї трьома жадібними поглядами.

«Знову — здорово...» — тяжко зітхнула Зоя Павлівна Пікач.

Підтягнула лосини, оправила спідницю, підсмикнула груди і — нічого не поробиш! — попрямувала до своїх визволителів, до своїх трьох лицарів, тяжко міркуючи: «кого обрати?»...