Розділ «ОЛЕНІУМ-2013»

— Ви німець? — радо посміхнувся кондитер, адже і сам був німцем.

Семен напружено думав, чи варто аж так конспіруватись. Вирішив: варто. Зрештою, чим він гірший за Ройтберга?!

І відповів, згадуючи кіно про німців:

— Яволь!

— Гут, — сказав кухар і поставив перед замовником двометровий торт у вигляді об’ємної карти цієї трохи дивної, як на його німецьке розуміння, країни. «Карта» вийшла розкішна!

Різнобарвним бісквітом на ній було сформовано герби всіх найбільших міст, синьою глазур’ю викреслені ріки і моря, збитими жовтками позначені безкраї лани, зеленою патокою — безмежні ліси.

Споглядаючи всю цю красу, Василенко розчулено змахнув зі щоки сльозу гордості за свою таку велику і таку солодку батьківщину.

Помітивши піднесений стан замовника, шеф-кухар видав якусь довгу і незрозумілу для недосконалих шкільних знань Василенка тираду і простягнув квитанцію. Опустив очі в очікуванні на реакцію замовника.

Цифра на квитанції стояла значущою.

Але дивний замовник мовчки розстібнув клямки своєї валізи і виклав на стіл три зелених пачки. Обличчя шеф-кухаря просіяло. Не так через гроші, як через гордість за своїх земляків, котрі здатні навіть тут заробляти непогані гроші.

Ще за годину, обережно підклавши під нижній корж торта дві саперні лопатки, компас та топографічну карту найближчих околиць, Семен Петрович Василенко сидів у в’язничній кімнаті для побачень перед суворим комендантом, що ось уже п’ять хвилин вивчав його дозвіл на зустріч із ув’язненою економічною злочинницею З. П. Пікач.

Василенкові було незатишно в цій вузькій клітці з брудною підлогою, синіми стінами і крихітним заґратованим віконцем. Тим паче, що більшу її частину займав його велетенський торт, як на той гріх, приваблюючи увагу суворого коменданта.

— То ви, значіть, будіте брат осуждєнної? — нарешті відриваючись від паперів, запитав він.

Василенко кивнув, відчуваючи, що в його горлі пересохло.

— Тобто зустріч брата і сестри? — ще суворіше уточнив комендант.

Василенко знову невизначено і лякливо кивнув і пошкодував, що не взяв до торта пляшку мінералки.

— Ви что лі по-нашему ні панімаєті? — здивувався його мовчанню комендант.

Василенко знову кивнув, вкриваючись краплями холодного поту.

— Іностранєц? — гмикнув комендант і докірливо похитав головою. — Це може ускладніть справу...

Василенко для впевненості торкнувся долонею кишені, де лежала пачка зароблених вірним і навіки загубленим Пантелеймошею доларів: як наказав Ройтберг, в разі чого може спрацювати.