Розділ «ОЛЕНІУМ-2013»

— Так що мені тепер — все одно: або пан, або пропав! — додав Ройтберг. — Так хоч врятуємо одну людську душу!

При згадці про цю загублену душу обидва почервоніли, закректали і ніяково обійнялися, приказуючи: «Хто старе згадає...»

У цю урочисто-зворушливу мить у незачинені двері увійшов ще один учасник таємного товариства рятівників загубленої душі — Ройтберг-молодший.

І закляк перед монументальною композицією суворих чоловічих поцілунків, подумавши: «Ну і капець...»

Але продовжити цю слушну думку не зміг, адже так само, як і Семен, не впізнав батька в новому конспіративному іміджі. Незворушно оглянув його оновлені кучері кольору воронова крила, зелені лінзи в просвітлених очах і пов’язку на здутій щоці. «Закохався або крейзанувся.» — подумав Бодя і вирішив нічим не виказувати свого здивування. Якщо рідна мати стала Емануель Убліє, чому б татові не перекваліфікуватися в індіанця Соколине Око?

Ройтберг-старший потис руку Ройтбергу-молодшому і, обійнявши за плечі обох чоловіків, повів їх до зали, де на столі, крім «ягелівки» (поставленої винятково через сувору конспірацію!), лежала карта міста і різнобарвні фломастери.

Три відчайдушні голови схилилися над картою.

— Ось це — в’язниця, — тихо почав говорити Ройтберг, окреслюючи будівлю червоним фломастером. — Тут проходить чумацький шлях. Це — сквер, що переходить у діброву. Я дізнавався за своїми каналами, що камера ув’язненої З. П. Пікач знаходиться в підвальному приміщенні, тобто — близько до землі. Отже, вона може прорити тунель...

Василенко із сумнівом похитав головою:

— А ми що робитимемо?

— Ми розподілимо обов’язки і почнемо діяти прямо завтра!

— Які обов’язки? Що ми можемо? — нашорошився Бодя.

— Як це — що? — обурився Валентин Самсонович. — Пояснюю. Ти, — він кивнув на сина, — візьмеш підряд на нове утрамбування цього стратегічно важливого шляху, адже за ці дні він добре попсований мітингувальниками. Вони ж розколупали чи не все місто! Адже твоє... гівно, тобто ечиначуш, синку, нарешті згодилося для великої справи!

Бодя ображено засопів, але заперечувати не став.

— Отже, — продовжував Валентин Самсонович, — цими роботами на шляху ти відволічеш увагу від того, що буде відбуватися під землею. Більше галасу ззовні — менше підозр в середині. А ти, — Ройтберг поглянув на Василенка, — відвідаєш її, як... як втрачений під час землетрусу брат, і принесеш із собою великий торт. Типу — рідній сестрі від знайденого брата.

— Що? Торт? — розчаровано присвиснув Василенко. — Навіщо?

— Торт буде великим — гадаю, грошей у тебе вистачить, — посміхнувся Ройтберг. — У торті ти пронесеш дві саперні лопатки.

— А навіщо дві? — запитав Семен.

— З нею там ще якась баба сидить — нехай теж риє, швидше буде! Документи на відвідування мені зробили за старою дружбою в самому Міністерстві внутрішніх і зовнішніх справ.

— Геніально! — вигукнув Бодя. — А що робитимеш ти?