Розділ «21»

Він не знав дороги, але її знали ноги і чоботи, які вивели його спочатку до базару, а потім скерували до вулиці Кости Хетагурова, де жив Фіма Чагін.

Ігор зупинився знову на тому самому місці, що й попереднього разу, на протилежному боці вулиці навпроти хвіртки, так, щоби було добре видно три сходинки порогу будинку.

Вікна в домі не світилися, але щось підсвічувало правий кут одноповерхового будинку. Ігор зробив кілька кроків праворуч і зрозумів, що світло падало з бокового вікна. Світилося слабко, так що далі, на вулицю, світло не проникало.

Ігор ще раз перевірив, чи розстібнута кобура. Відчуття під пальцями холодного металу пістолета додало йому впевненості. Він перетнув вулицю, зайшов у хвіртку і повернув, пригнувшись, до правого кута будинку. Під освітленим вікном завмер і прислухався: тиша. Жодних голосів або звуків. Присів навпочіпки, притулився спиною до цегляної стіни. Затамував подих. Холод стіни передався тілу крізь мокру гімнастерку.

Що робити далі? Удертися в будинок з пістолетом у руці? Постукати у вікно? Думки Ігора крутились в голові, як розтривожені оси.

Ні, вдиратися не можна. Слід спробувати порозумітися, поговорити спокійно, по-чоловічому.

Тиша почала дратувати Ігора. Він не знав, яка година. Не взяв цього разу з собою в Очаків золотого годинника. Не знав, коли настане ранок. Не знав, що робитиме потім. Зараз і потім.

І раптом, як рятівна соломинка, крізь яку можна дихати під водою, у темряві почулися кроки і стишені чоловічі голоси. Кроки наближалися. Стукнула хвіртка, зачиняючись.

— Матері його треба сказати, — проказав знайомий сухий, трохи захриплий голос.

— Не треба, сама зрозуміє, — відповів голос Фіми. — Зайдеш?

— Якого дідька? Тримай лопату!

Залізо дзенькнуло об бетонний поріг. Зарипіли, відчиняючись, двері, і відразу стукнула хвіртка.

Ігор зрадів, зрозумівши, що Фіма зайшов у дім сам. Сам-на-сам і говорити легше, і очима бігати туди-сюди не треба. Він пригадав всі щойно почуті звуки. Серед них не було дзвякання засува чи замка. Невже вхідні двері він не замкнув?

Над головою, за освітленим віконечком, почулися звуки життя: пляшка вдарилася дном об стіл, потім забулькала рідина.

«Саме час», — подумав Ігор.

Швидко встав, дивуючись бадьорості своїх рухів. Витягнув з сумки гроші, порозпихав у кишені галіфе. Залишив пусту сумку під вікном, прокрався за кут будинку, вийшов на поріг і потягнув обережно вхідні двері на себе. Здавалося, вони зараз відчиняться, проте коли в щілину вже можна було просунути долоню, двері застопорилися, наче їх тримав ланцюжок чи гачок. Ігор швидко просунув руку в темряву і намацав довгий гачок. Підважив його, вивільнивши з вбитої у двері скоби, широко відкрив двері, зробив крок вперед і відразу почув, що хтось поспішає назустріч. Озирнувся, закриваючи за собою двері. В коридорі засвітилася слабка лампочка під стелею. Раптове світло на мить засліпило Ігора.

Навпроти, в двох метрах від нього, стояв з застиглим недобрим виразом обличчя Фіма. В правій руці — пустий гранчак, а з рота — невидиме, інтенсивне тепло від щойно випитої горілки. Пальці лівої руки розчепірені, наче він збирався щось взяти і не встиг. Напевно, закуску. Погляд його враз пожвавішав і зупинився на кобурі Ігора.

— Я прийшов поговорити, — промовив Ігор придушено.

— За шо? — запитав Фіма.

— Що «за шо»?