Розділ «11»

— Багато за що. Я маю дочку. Живе у Львові. Для початку — до неї з’їздиш. Листа відвезеш. Подивишся: з ким вона живе і як. Що-небудь гарне розкажеш про мене. А там буде видно!

Ігор втішився почутим, хоч вигляду не показав. Згадав про дві пачки радянських рублів у кишенях міліцейських галіфе. «Бути багатим — це мати пачку грошей в кишені?» — подумав, ховаючи гривні до кишені спортивних штанів.

— Коли їхати? — запитав, звівши погляд на садівника.

— От сьогодні й їдь. Поїздів до Львова багато ходить. Квиток у Києві на вокзалі купиш. Ніч туди, ніч звідти. Післязавтра вже вдома будеш.

Вдома Ігор довго перераховував купюри з пачки. Не для того, щоб насправді їх полічити, а так, з цікавості. Ніколи ще не мав Ігор в руках стільки грошей! А банкноти були новенькі, хрусткі. Вони ніби шепотілись, коли Ігор їх кінчиками пальців перебирав. Гра з грішми так захопила його, що він витягнув і радянські рублі — обидві пачки. Звичайно, радянські сотні були більші за розміром, солідніші, ніж українські двохсотки. Але ж і країна — СРСР — була більша, ніж теперішня Україна. Якби купюри друкувалися пропорційно до розміру країни, то на долоні Ігора, напевно, декілька пачок купюр вмістилися б, а не одна. Така думка розвеселила хлопця. Щодо відчуття в пальцях від тримання банкноти, то радянські сотки тримати пучками пальців було приємніше. Їх шорсткість здавалася більш солідною і справжньою.

Раннім вечором, перед тим як їхати на вокзал, Ігор зателефонував Коляну.

— Слухай! Я сьогодні на день до Львова. Під'їжджай до поїзда, розкажу тобі щось — схибнешся!

— Не можу, — відповів приятель-комп’ютерник. — Мене тут керівництво попросило одного клієнта хакернути. До півночі, мабуть, буду його пошту ламати… Він у нас під ліві документи кредит немалий хоче взяти… Давай після Львова! До речі, новий клуб відкрився! Можна продегустувати!

— Добре, — голос Ігора посумнішав. — Продегустуємо! Па-па!

Після майже безсонної ночі в поїзді, хлюпнувши собі в очі для бадьорості води в вагонному туалеті, Ігор порожнем, без речей, вийшов на перон львівського вокзалу.

Довкола метушилися люди. Миготіли сумки, валізи і наплічники. Привокзальна площа здивувала своїми скромними розмірами. Перед очима Ігора виник худенький, порівняно з київським, трамвайчик. Він із дзвоном віддалявся по прямій дорозі, що вела, вочевидь, в центр.

— Таксі не бажаєте? Недорого! — спитав його невисокий бадьорий дідусь.

Ігор витягнув з кишені куртки лист Степана. Подивився на адресу.

— На Зелену скільки буде? — запитав.

— Гривень сорок, якщо не шкода!

— А якщо шкода? — усміхнувся Ігор.

— Якщо шкода, тоді тридцять п’ять.

Старенька «Лада» тріщала і рипіла. Ігора часом підкидало — авто котилося брукованими вулицями, раз у раз переїжджаючи трамвайні рейки. Красиві старовинні будиночки лишилися позаду. Тепер вздовж дороги стояли п’ятиповерхові «хрущівки», та скоро і вони пропали. По обидва боки потяглися чи то заводські, чи то складські огорожі, а далі за ними з’явився доглянутий приватний сектор.

— Двісті сімдесят перший номер, — підказав Ігор водію.

Будинок під цим номером виглядав небагатим. Довгий, одноповерховий, на дві родини. Поріг на три сходинки і зелені дерев’яні двері зліва, і такий самий поріг, тільки сині двері — справа. Ігор підійшов до синіх дверей. Не знайшовши кнопки дзвінка, тричі постукав.