Розділ «11»

— Та ось, пішов кілька днів тому і поки ще не повертався, — відповів за маму син. — Може, де компанію пияків знайшов?

— Так він же не п’є! — схвильовано вигукнула тітка Оля.

— Багато роботи переробив, — подала голос мати, обернувшись до сусідки. — Спасибі, що привела!

Сусідка заспокоїлася, посміхнулася. І, напевно, збагнула, що на цій гарній ноті саме час попрощатися.

Чай вони пили вже вдвох.

— Шкода, що ти мало риби купив, — проговорила раптом мати.

Ігор встав, переклав останнього глосика зі сковорідки на чисту тарілку і поставив біля мами. Вона посміхнулася, відставила чашку з чаєм убік і знову взялася до риби.

— Не дорого купив? — спитала вона, доїдаючи.

Ігор заперечливо похитав головою.

— Наступного разу більше візьму! — пообіцяв.

Після обіду Ігор підійшов до дверей сараю і роздратовано подивився на замок.

«Зламати, чи що?!» — подумав.

Та знайти підстави для переходу від думки до дії не зміг. Нічого конкретного в цегляному сараї, замкнутому на замок зниклим Степаном, йому не було потрібно. Та й сам факт присутності замка ніби говорив, що Степан повернеться, і що скарб або, принаймні, якась його частина ще там, всередині.

Мати, Олена Андріївна, увечері пішла сусідку-подругу провідати. Щоб якось згладити суперечку під час обіду про смак риби. Кликала і сина з собою, щоб він їм обом про Очаків розповів, але Ігор вигадав якусь неіснуючу зустріч біля вокзалу, і справді вирушив до вокзалу, хоч у його думках було лише одне бажання — зустріти зниклого Степана.

Поблукавши біля вокзалу, Ігор повернувся додому з конкретною думкою. Раптом пригадав, що недавно переписав львівську адресу дочки Степана з листівки, яку знайшов у коробці зі старою електробритвою.

— Там його і треба шукати, — твердо вирішив Ігор.

Та твердість і рішучість вивітрилися з голови Ігора, поки він йшов додому. Все-таки Львів — неблизький світ. Може, туди і ходять маршрутки, однак сидіти в такій маршрутці треба кілька годин, щоб дістатися до міста. Зрештою, що з того, навіть якщо і знайде він Степана у дочки? Відповіді на це запитання Ігор до пізнього вечора так і не знайшов. А потім і саме запитання щезло, коли Ігор, змучившись і тілом, і душею, провалився в глибоку яму сну.

Уранці за вікном несподівано сонце з’явилося. Якісь пташки, що не відлетіли на південь, заспівали. Мати ходила по дому, і під її ногами порипувала дерев’яна підлога. Ранок був наповнений життям і свіжістю. Ігор встав з ліжка. І раптом почув знайомий кашель чи то з подвір’я, чи то з вулиці. Визирнув у вікно і побачив Степана, що підходив до будинку. На ньому новенька дешева китайська куртка темно-зеленого кольору. За спиною — напівпорожній брезентовий наплічник.

Степан не помітив у вікні Ігора. Насвистуючи «Катюшу», відразу пішов за дім, до сараю.

Ігор одягнувся й сів за стіл у кухні. Дочекався чаю і вчорашньої гречаної каші на сніданок.