Розділ «Фінська подорож »

Випили, коли Митрофану покурити закортіло.

— Та ти ж не куриш.

— Після десятої можна! — регоче він.

Ну, ми вже по півтора десятка випили, але виправляти товариша не став, бо не для бухгалтерії ж п’ємо. Пішов він курити, а я собі про свою мрію думаю, щоб купити землиці десь у Полтавській губернії, де ґрунт — хоч на хліб масти, найкращий чорнозем. Хату побудую і одружуся, щоб жити у достатку, тихо та праведно, як то людині й належить.

Після горілочки мріється приємно, наче на хвилях гойдається, коли чую на вулиці крик. Бійка якась. Ну тут таке частенько траплялося, бо ж горілка лише крила дає, а голова своя мусить бути.

— Там скандал, товариш ваш… Тойво, — прибіг до мене половий.

Пішов я подивитися. Коли бачу, що на вулиці стоїть Митрофан, а напроти нього якийсь офіцер — чорний та вусатий, ніс як кавуля — видно, що східних кровей. Одне око у нього перев’язане. Кричить той офіцер на Митрофана. З крику того годі щось зрозуміти, окрім матюків непотребних, бо вимова в офіцера жахлива. А позаду нього дама огрядна. Ну, дамочку цю я знаю. Машка Буреломова, повія вулична. Відома тим, що в ній вісім пудів живої ваги, через що користується вона небувалою популярністю серед поціновувачів розкішних тілес. Особливо таких багато чомусь серед людей східних. Окрім тілес своїх непересічних, відома Буреломова і гарячим норовом. Он минулого року якомусь мандаринському купцю ногу зламала, бо впала під час блуду. Хвойда рубльова, а тут он руки заламує і кричить, що Митрофан її, порядну даму, за сраку щипнув. Та якби та порядна дама кожного разу, як хтось її за сраку щипне, кричала, то давно б уже голос втратила!

А Митрофан дивиться на того офіцерика і зрозуміти нічого не може. Це, мабуть, шампань клята Митрофана погубила, стоїть він, хитається, хоча ми тільки третій графин почали. Гаспидський напій той шампань, що там казати. Он і я, наче і не п’яний, але думки повільні, ніби риба заснула. А офіцер як замахнеться — і в зуби Митрофану. Той і так стояв непевно, а то зразу гепнувся на підлогу і лежить, устати навіть не намагається. Тільки ось рука Митрофана лізе до внутрішньої кишені. А там же браунінг службовий. От лихо, це ж скандал на всю імперію буде, коли філер офіцера вб’є.

Кинувся я до Митрофана, руку його перехопив і потягнув його від гріха подалі. А те стерво, офіцер, ще й чоботом мені під сраку дав. От наволоч! Не люблю я, коли мене отак, чоботом! Відтягнув Митрофана за ріг, потім Федьку вивів, зупинив візника і велів йому, щоб відвіз він моїх товаришів по домах. Бо ж не можуть філери охранки під парканом валятися обивателям на сміх і честь мундира нашого ганьбити.

Повернувся я до трактиру розрахуватися, а там вже той офіцерик із Буреломовою шампань п’ють і сміються. Мабуть, із нас. Пече мене слід від того чобота, все думаю, як тому офіцерику віддячити.

Коли ось думаю, а чому це всупереч уставу аксельбант не на тому боці у нього начеплений? Дивно це. Коли служив, бувало таке, що сп’яну офіцери могли штани замість шапки одягти, але щоб аксельбант не на той бік начепили, то не бачив такого. Щось сіпнуло мені всередині. Ніби я звідкись знаю того азіата кривого, наче пика його мені звідкись знайома.

Почекав поки та парочка вийде і обережно пішов за ними. Таки дійсно не простий той офіцерик. Ідуть вони під ручку, наче на променаді, а він крадькома по вітринах пасе, як досвідчений конспіратор, чи не йде, хто позаду. Закладаюся, що проходить він по нашому відомству, і з поведінки видно, що смалений вовк.

Зайшли вони з тією дамою у якісь меблірашки середньої руки. А я в трактир навпроти, чаю замовив із бубликами. Чай випив, а бублики не можу їсти, бо щось вирує в організмі. Клята шампань! Чай гарячий сьорбаю та на двері тих меблірашок зиркаю. Ось і Буреломова вже вийшла, усміхається задоволено. Мабуть, щедрий той гість східний. А його самого я мало не пропустив, бо перебрався він із військового мундира в черкеску зі срібними газирями та каракулеву папаху. Ну як на картинках про Кавказьку війну! З собою він ніс дебелий саквояж та чимале барильце, у яких люди з Кавказу зазвичай із-під поли своє дешеве вино безакцизно продають на базарі.

Він вийшов, а я миттю кинувся до тих меблірашок, тицьнув консьєржу посвідку і мерщій до книги постояльців. Мій клієнт записався сєятільним князем Дадіані-Імеретінським. Так, саме сєятільним. Сєєт смуту, так це треба розуміти?

Кривий одразу взяв візника. Я теж бігом на стоянку. Підходжу до старшого, соліднішого. Кажу:

— Жени, батьку, щодуху за тим чортом, який щойно поїхав, бо розмова у мене до нього чоловіча є! Спокусив мою жінку законну той люципер чорний, мушу з ним поквитатися за це, — я аж кулаки стиснув від люті.

Візник мене зрозумів і погнали ми за тим князем. Наздогнали біля вокзалу. Візник навіть гроші з мене брати відмовився. Що не кажіть, а не перевелися ще добросердні та щирі люди у нашому отєчєстві…

Горець той швидко зник у натовпі, людно сьогодні, публіка поважна на вихідні по імєніях роз’їжджається. Тому я одразу до розкладу: за дві хвилини петербурзький відходить, наступний за півгодини до Харкова. Всяке може бути, може, й до Харкова той бунтівник намилився, але, закладаюся, що він на петербурзький сідатиме, бо ті конспіратори кляті завжди намагаються так, щоб в останню мить до вагона вскочити. Квитки довелося взяти в перший клас, дешевших не було. Сів, віддихався трохи, потім пробігся вагонами. Знайшов я свою згубу в сусідньому — в карти він різався з якимось паном, із виду провінційним поміщиком. На цьому я і повернувся на своє місце — не треба більше тому азіату очі мозолити, щоб ще чого доброго він на якомусь полустанку не зіскочив, почувши, що тхне паленим.

Вже й сутеніти почало, то ж я вклався спати. А у сусідньому купе компанія офіцериків горілку п’є. Шмаркаті ще ті благородія, видно, щойно з військового училища їх випустили, а гонор аж через край лізе. Добряче вони галасують, кондуктор прийшов їх до порядку закликати — одна літня дама поскаржилася. Та вони його вигнали стусанами.

Мій сусіда по купе, з виду — чи то купчик із дрібних, чи то прикажчик із дорогого магазину, газетку читає та ніжкою в лакованій штиблеті нервово смикає, та боїться, видно, їм щось сказати. Я б сказав, та вони мені не заважають, я звичний до шуму та галасу. Ледве задрімав, коли тут поїзд як сіпнеться — так і вилетів я зі своєї полиці та ще й головою вдарився, аж іскри з очей посипалися.