Розділ «Фінська подорож »

У вікно дивлюся, що Надя пішла кудись із двору, узявши корзину. Мабуть, купувати щось. Це у жінок таке є правило, що коли погано їм, розхвилюються через щось, то до крамниці йдуть. Їх благородь п’яні розповідали, що як завинять перед Дашею, то одразу ведуть до магазину, щоб там вже відвела душу на покупках і вибачила.

Ну і мені тут вже нічого робити, вшиватися треба від гріха подалі. А на вулиці все товариші революціонери сперечаються про роль пролетаріату у світовій революції та якусь диктатуру, дідько його знає, що то таке. Тут гаркавий мене побачив і махає, щоб підійшов я. Той чорнявий усміхається собі в борідку єхидно, інші дивляться здивовано.

— Ну що, зробив пічку? — питає той Володінька.

Я розводжу руками, мовляв, не розумію.

— Дякую, товаришу! — підхопився він, підбіг до мене і нумо руку тиснути.

— Володимир Ілліч, він же російської не розуміє, — посміюється той із борідкою..

— Ось, товариші, справжній пролетарій, могильник капіталізму і гегемон революції. І мені щоб говорити з робочою людиною, перекладачі не потрібні! Дякую, дорогий товаришу пічник, за твій труд. І знай, що прийде час, коли вийдеш ти з рабства буржуазії і станеш господарем на своїй землі! А нам, товариші, треба пришвидшувати революцію всіма засобами! Бо ж без революції, без боротьби перетворимося ми на попіл! Наче армія Ганібала у Капуї.

— А що сталося з тою армією? — цікавиться сіятельний князь Дадіані.

— Розклалися вони повністю. Ганібал, коли з Римом воював, то одержав купу перемог і зупинився у Капуї на зиму, щоб навесні добити ворога. Але клімат у Капуї був м’який, їжі та вина повно, жінки там всякі. І так його війську ледаче життя сподобалося, що втратило воно бойовий дух і навесні розбили його римляни. Так і для деяких наших товаришів є небезпека, що мирне та тихе життя загойдає їх, приспить і загасить запал боротьби! Не можна цього допустити! — майже кричить Володя, наче на мітингу. Я собі стою чемно, а той гаркавий розійшовся не на жарт, руками розмахує, як сигнальник на імператорському флоті. Потім зиркнув на мене і рукою махнув сердито, мовляв, забирайся.

Ну це я з радістю, бо не скажеш, що компанія та мені вельми приємною була. Розкланявся і пішов собі. Віддав реманент справжньому пічнику і одразу з легкою душею на станцію. Я ж бо свою роботу зробив, час за обіцяною потрійною оплатою з’явитися в департаменті й одразу додому. Купив квитка до Санкт-Петербурга. Мій поїзд прибуває аж за годину, тому пішов собі тинятися пероном.

Ось гельсингфорський прибув, люду чимало вийшло. І тут я обличчям до обличчя зі столичним полковником зіткнувся. Навіть спочатку і не впізнав його, бо він у цивільному був. Я здуру мало во фрунт не витягнувся, коли краєм ока Ольгу побачив — у соболиній горжетці й елегантному капелюшку, у вологій імлі танув знайомий аромат її парфумів — кличних і терпкувато-жагучих. За нею носій сунув дві великі дорогі валізи, обліплені штампами митниць. Коли Ольга сідала до вагону, вона підморгнула і усміхнулася мені кутиками губ.

Дивиться на мене полковник здивовано, не одразу признав спочатку мене у цій личині.

— Як ви тут опинилися? — питає гучно. А я ж не можу конспірацію порушити.

— Хуваа пайваа, — відповідаю йому і роблю обличчя здивоване, мовляв, не розумію, про що мова.

— Як ви тут опинилися? — питає.

— Міне ен іммерре, — відповідаю голосно.

— Не розумієш, значить, — зітхнув полковник, наче здогадався, що не можна мені по-нашому балакати. — Ну тоді бери валізу.

І мені пальцем на чемодан свій показує. Вхопив я ту валізу і суну за ним. Відійшли ми трохи і питає він сердито:

— Якого чорта ви тут робите і що за балаган влаштували? Операція вже згорнута через прикре непорозуміння з місцевою поліцією. І взагалі по цьому інциденту завели службове розслідування. Я взагалі тут як приватна особа, дачку знімаю і ось вирішив від службових неприємностей трохи відволіктися.

— Як згорнута, яке розслідування? — дивуюся.