Розділ «Сватання штабс-капітана »

— А давай-но ще, братчику, — кажу шоферу, — я ось теж хочу водієм автомобіля стати, щоб до прогресу ближче. Бо машина — то не кінь, машина — майбутнє, кажуть, що будуть скоро такі часи, що взагалі коней не буде, а одні машини. Тільки тоді не зрозуміло, що з циганами буде? Невже машинами торгувати будуть?

— Е ні! Машина — справа серйозна і поважна! Які там цигани? — каже шофер. І давай розповідати, скільки у машини переваг над конем. Я слухаю, головою киваю, а сам все підливаю. Я через раз випиваю, а шофер чарку за чаркою — захмелів він неабияк. Але то мені на руку.

Вже дивлюся, виходити починають гості губернаторові. Он і панна, що Мельникову в око впала, з папінькою під ручку йде, і його благородь поруч. А Щербатов спинився на хвилю, з якимось генералом бесідує. Я до Мельникова підійшов:

— Ваша благородь, нічого не питайте, тільки прилюдно мене на ви й Іваном Карповичем звіть, потім зрозумієте…

— Ванько, мерзотнику, ти що надумав? — шепоче Мельников сердито. Аж тут пан професор із донькою до екіпажа сідають. Втямив Мельников, мені підморгує, — ну що, не змерзли бува, Іване Карповичу, бо морозець ізрядний? — питає голосно, щоб усі чули.

— Дякую, пане штабс-капітане, ми люди звичні, звольте сідати, — відповідаю бадьоро.

Аж тут Щербатов нарешті до свого авта добрався, а шофер лика не в’яже. Виволік він того бідолаху з машини та давай по матушці його крити і в морду кулаком у лайковій рукавичці тицяти.

А я не так на ту атракцію дивлюся, як косую оком на Дубровицьких. Баришня носика трохи зморщила і каже папіньці своєму — фі, яка огидна дикість. Але у самої оченята горять. Бо дуже вже Щербатов ефектно виглядає. Такий сміливий та сильний при світлі ліхтарів. І чому тільки такі мерзотники жінкам подобаються?

А професор лише прокашлявся в бороду і зітхнув сумно, — скільки ще реформ потребує наше любе отєчєство, скільки ще повсюдно тут пережитків дикості та азіатчини…

Роз’їжджаються гості, а Щербатов і далі товче морду своєму шоферу, потім нахилився, щось питає. А водій чи то зо п’яну, чи то з переляку якось головою як крутоне і вдарив його в носа. Впав Щербатов у сніг поруч з автомобілем, за обличчя схопився, верещить, як свиня недорізана. Тут уже галас здійнявся, свистки двірників засюрчали, а шофер, дотумкав, бідолаха, що наробив, підхопився і, п’яно спотикаючись, побіг до темного парку.

— Ловити будемо, ваше благородь? — питаю.

— Жени додому, люб’язний Іване Карповичу, то не наша компетенція. Пройда ти, Ванька, якої світ не бачив, — регоче Мельников.

Наступного дня послав мене його благородь до свого кабінету, забувся він якісь папери, коли на доповідь до полковника Скуратовського біг. Зайшов я туди, знайшов ті бумаги, аж тут випадково глянув на листок, що у ремінгтоні штабс-капітановому недодрукованим залишився, і тут мене мало шляк наглий не вхопив. Там віршик був. Сумний і про кохання:

Я, жизни путь пройдя до половины, Вдруг очутился в месте незнакомом, Но столь прекрасном, Что я сразу понял, что это рай. В том месте восходило солнце Двух Ваших ягодиц столь прекрасных Не видел прежде у девиц Вашего прекрасного лица. Цвели цветы улыбок Ваших, Ведь Вы и есть рай, всеблагая Даша! Сосуд блаженства Пить я вас готов И день, и ночь. И спереди и сзади многие лета Копился я Вас ради Сомненья прочь! О, Даша, Вы — моя принцесса, Вас бы унес под полог леса, И с Вами б мял траву Устами б собирали землянику Я б восхищался Вашей попой луноликой Где мы б служили любви мессу. Я только с Вами мог бы Заслужить блаженство. О Даша, форма совершенства И содержанье Ваше Не имеет край. Даша, Вы — рай! О как хочу попасть я к вам, Припасть устами к жизни вечной. Что у Вас под юбкой цветет безпечно Увы, судьба бесчеловечна, Смеется дерзко надо мной И даром встал товарищ мой И жизнь моя укрыта мглой, И сердца моего пробит Защитный слой. Страдает серце, Бьется в клетке тоски. Когда представлю Ваши соски Любить Вас буду До гробовой доски. Дашенька, Вы самый чудный цветок В этом райском саде. Без Вас я, как святой Иоанн Лествичник Держу свой ум во аде!

Стурбували мене ці віршики не на жарт. Ну добре, коли всілякі там поетики римоплетінням переймаються, а коли ж такий серйозний чоловік, як штабс-капітан Мельников, сідає папір віршиками псувати, то це до добра не доведе. Або запоєм закінчиться, а то, може, і чим гіршим. Он же як розпалила ця баришня мого начальника! Як та Єва, тицьнула перед очі яблучком спокуси, та не одним, а двома відразу! І тут вже мушу визнати, що яблучка у тієї Даші такі, що будь-кого з розуму зведуть. А там же ще на кожному і по малинці!

Трясонув головою, щоб відігнати цю маячню, що мене обступила. Почав про справу думати. Якби воно все зробити по-розумному та нишком, щоб і вашим і нашим, одним махом, сімох побівахом. Сидів, чухав потилицю, як мені до того поганця Щербатова підібратися. Коли нарешті згадав, що це авто бачив я коло одного закладу цікавого на Хрещатику. Тому одразу і подався туди зі швейцаром переговорити. Поважний той швейцар і неприступний, галунами золотими розшитий, ніби камергер його імператорської величності. Навіть не сам двері відчиняє відвідувачам, а хлопчик, що у нього на побігеньках. Спочатку ні в яку говорити зі мною не хотів. Довелося цілого рубля дати. Тоді він Щербатова згадав, розповів, що зволять їздити пан підполковник сюди по вівторках та п’ятницях і завжди одразу двох дівчат замовляють: Люсьєнку та Жульєнку.

— І що за дівчата?

— Дорогі дівчата, тобі не по кишені. Вони зараз кохвей п’ють, тільки прокинулися.

Воно хоч вже і полудень, але я не дивуюся, бо ж робота у дівчаток закінчується пізно, ось і сплять довгенько.

— Ну, я піду побалакаю з ними, — кажу. А швейцар руку переді мною поставив.