Розділ «Сватання штабс-капітана »

— Можу вам доповісти, ваше благородіє, що мета ваша непроста, але вона того варта. Бо придане неабияке за баришнею професорською буде.

— До чого тут придане, дурню! Це ж почуття! Кохання! Ти хоч знаєш, що це таке, морда ти необразована!

— Знаю, що коли є хороше придане, то воно почуття тільки зміцнює, а ось коли голий та босий, то глядь — куди і поділося те кохання, а залишилися самі злидні.

— Селюк ти, Ванька, приземлена істота! Немає в тобі польоту душі! Все рублем міряєш! Я ж її кохаю! Як згадаю, так серце і тьохкає. Дашенька, любов моя… — каже він тихенько, очі закриває, збирає губи сердечком і наче цілує свою кохану.

— Що селюк, то селюк, ваше благородіє, але послухайте мене дурного.

— Що ти можеш порадити, щоб тебе слухати?

— Ну, як всю справу влаштувати.

— Чи ти здурів? Як ту справу облаштуєш, коли професор Дубровицький багатій і до того ж охранку на дух не переносить, ліберал чортів! А ще поруч той мерзавець Щербатов крутиться, грошей має багато і зв’язки при дворі!

— Ваше благородь, так ви ж, бувало, самі з револьвером на бомбістів йшли, у хлопців за спинами ніколи не ховалися, а тут якогось хлища напомадженого злякалися.

Стрепенувся Мельников, вуса сторчака стали, очі загорілися, кричить — я його на дуель викличу, застрелю як собаку, мерзавця.

Ну от, скажи дурному Богу молитися, так він і лоба розіб’є і підлогу подряпає. Яка там дуель, до дідька? Замість у карти грати, краще б у стрільбі практикувалися час від часу, бо за десять кроків із револьвера у відро через раз влучають… Наглядати за його благородієм треба, щоб дров не наламав, а то ще та дурна кров його до могили чи Сибіру доведе, а мені потім до нового начальства з усіма його новими тарганами у голові звикай…

— Це протизаконно, ваше благородь, і насмілюсь додати — просто по-дурному. Не буде він із вами стрілятися, самі знаєте, як такі лейб-гвардійські павичі до жандармів ставляться. Посміється з вас та й по всьому, — кажу обережно.

— Все марно, Ваню, — каже, і носом шморгає, — ех, жизнь — індєйка, судьба — копійка. Немає сенсу в моєму існуванні на цій землі без Дашеньки! Краще вже вмерти! З її іменем святим на вустах. І не смій мені заважати, чуєш — гримає на мене.

Дивлюся, до револьвера тягнеться. Крутнув барабан театрально його благородь і до скроні ствол приставив.

— Заждіть, ваше благородь, — кажу, — обіцяйте, що вислухаєте мене, якщо Господь наш не дасть вам загинути по-дурному.

— Гаразд, — каже Мельников, — на всяк випадок прости мене, Ваню, часом не за діло тобі від мене діставалося.

Підніс він револьвера до скроні й курок повільно натискає, очі заплющив. Страшно, мабуть, це і гріх великий. Сухо клацнув курок револьвера. Ще б пак, чи могло бути інакше, коли я ту кулю щойно нишком із барабана витрусив?

— Ну то що ти можеш запропонувати, — питає штабс-капітан, який помітно зрадів, що не вбився, і життям зацікавився.

— Дайте краще я Щербатовим займуся, запевняю — чухатиметься він там, де раніше і не свербіло. А ось на папіньку-професора вже вам, ваше благородіє, особисто треба враження справляти.

— Як те враження справляти, якщо він закінчений ліберал? Професор, коли дізнався, що я в охранці служу, аж скривився!