Розділ «Чорноморські вакації »

— Ніяк ні, бо воно ж для панства чтиво, а ми люді прості.

— А чи знаєш, що помер Чехов?

— Помер? То з’їли таки їх сухоти. Панська хвороба.

— Ну, не будемо про сумне, — сказала Ганна Сергіївна і налила вина у келих.

Дві пляшки випили, потім пішли до готелю. Вона жила у Ельсінорі, на тому ж поверсі що й Гусєв, навіть номери сусідні. Я ще хотів попрацювати, послідкувати за тим Гусєвим, та куди там. Схопила мене, наче кота шкідливого за шкірку, і затягла до себе в номер. Якби не цілувала, то, може, ще б я і вирвався, але ж цілувала, то запаморочилося мені й пропав Ваня, наче у темну воду пірнув. За тими пристрастями забув про службовий обов’язок. Тепер згадав, та тільки запізно. Портьє сказав, що пан Гуров нещодавно були, але вже зволили поїхати.

— І куди?

— Та бозна, — тільки знизав плечима портьє.

— А коли?

— Та з годину тому.

Вибіг я з готелю і до візників, що неподалік стояли. Ті завжди знають, куди їх товариші поїхали.

— Хлопці, а тут виходив пан з валізкою, такий високий, у білому костюмі та солом’яному капелюсі. Куди поїхав? — гривеник даю. Одразу розповіли, що до Гурзуфа.

— Ну хіба не дивно! І мені туди ж потрібно!

Поїхали. Візник-татарин балакав по-нашому поганенько, але охоче. Розповідав про палаци, повз яких ми проїздили, скаржився на дороги, постраждалі від чергового землетрусу, і на бандитів, яких останніми часами тут розвелося багато. Грабують відпочивальників і тікають у гори. Поліція нічого вдіяти не може, а люди балакають, що потім на жонах поліцейських викрадені коштовності бачили. Такі ось дива. А минулого тижня напали якісь зарізяки у масках на відомого сибірського лісопромисловця Кардашова, що їхав у свою дачу в Ореанді. Кардашов у тайзі виріс, всяке бачив і просто так здаватися не збирався, тим більш, що озброєний був. Почав відстрілюватися, та не його щастя було. Сам загинув, ще й візника бандити застрелили.

— Кисмет… — зітхає візник. Це доля по-їхньому, по-татарськи.

Від тих розмов я аж перевірив, чи на місці мій браунінг. Бо це ж зовсім ганьба буде, коли якийсь розбійник службову зброю у мене відніме. Опісля такого, хоч у зашморг лізь.

Але про зашморг тут не думалося. Бо ж курорт. Повітря тут чисте, бабки літають. Дихається легко і глицею гарячою пахне, бо ж ліси довкола соснові. У лісовій тіні й спека не так дошкуляє.

Попросив я візника зупинити, коли побачить свого знайомого, і запитати, куди відвіз він пана з готелю. Десь на півдорозі я вже знав, що відвезли Гусєва до будинку Ришельє, як мені пояснили — найрозкішнішого у Гурзуфі. Туди і я подався. Розплатився з візником, почав шукати Гусєва, але марно. Сонце пекло немилосердно, хотілося спати, і я вирішив випити міцного чаю, як звик ще за часів служби у Туркестані.

Здається, наче у спеку краще б холодненького чогось випити, квасу чи кисляку з льоху. Але то в наших краях краще. А на півдні тільки чаєм гарячим від спеки і рятуються. Тому зайшов я у невеличку татарську чайхану, замовив чайничок чаю, сам все дивився на вулицю, щоб Гусєва не пропустити, коли почув знайомий сміх і аж сам посміхнувся. Ти ба! Кому щастить, у того і бичок народить! Знайшлася моя згуба.

Ніби і уваги не звернув, дочекався чаю, зробив кілька ковтків, а потім вже почав роздивлятися потроху навколо, що і як. Побачив, що Гусєв сидить в окремій кімнаті й балакає з кількома татарами. Їхньою мовою балакає. Торгуються вони чи що, принаймні сперечаються. Потягував я свій чай і прислухався. Наче якісь знайомі мені по Туркестану слова чулися, але зрозуміти, про що балакали, не міг. Але от точно торгувалися за щось, довго і запально, як люблять на Сході. І ображалися, і руку до серця прикладали, і виходили, вистава ціла, аж поки не вдарили по руках. Значить, домовилися… Про що?

Он вже понесли у кімнату баранця молоденького та плов у казані. Святкувати угоду збираються. Я допив свій чай, Гусєв із татарами ще їли та балакали. Я, щоб не викликати зайвих підозр, розрахувався і вийшов із чайхани. Гусєв закінчив свої справи десь за годину і подався на пляж. Це таке місце, де люди купаються. Але не так купаються, як ось у селі, коли пішов із поля, пірнув у річечку, прохолонув і далі до праці. На морі довго купаються, бо у нероб різних часу багато на всілякі задоволення. Буває, що і цілий день панство на тому пляжі валяється, наче свині в пилюці. Книжки читають, пасьянси розкладають, час від часу і купатися ходять до моря у спеціальних костюмах для купання. Їй-богу! Воно ж голяка на публіці ніяк не можна, тому для таких оказій вони спеціальні костюми мають, щоб у воду заходити. А ще он деякі на пляжі не в тіні сидять, а на сонце випираються. Засмагають. Це зараз у панів мода така дурна. Дурна, бо де це бачено, щоб людина по добрій волі на сонце лізла? Нехай селянин, йому в полі треба працювати, яка б спека не була. Засмагне, наче чайник трактирний. Але ж панам лізти на сонце потреби немає, то вони через моду ту дурну лізуть під сонце. І в результаті виглядають, наче мужики якісь. Бо ж панський привілей білим бути, кров з молоком, а не засмаглим, наче циган.