Розділ «Особисте доручення »

Усівся я на підлозі, бачу, що ранок вже, скрізь дошки у вікно промені пробиваються. Озираюся по кімнаті й щось мені мозолить очі, щось не так у цій кімнаті. Аж тут нарешті осяяло. Образів святих немає тут! Хоч мали б бути у кімнаті для гостей! А були! Он де плями від них на стіні у кутку є. Плями є, а образів немає. Буває, що ото пани у вольнодумствующі подаються, замислюються, куди не треба, але образи завжди є. А у Стасових — немає.

Як є — моторошна місцина і люди непевні. Сектанти якісь, чи що? Сектанти, взагалі-то, не наш клопіт, ними поліція займається і Священний Синод. От лайно, аби тільки не скопцями виявилися, а то ще візьмуться мене серпом у свою віру навертати, а я навіть зброї не маю. В наших краях їх не дуже чутно, зате, скажімо, у Харківській губернії цілі села є. Та вони багаті як чортяки, а тут злидні не переводяться. Скоро вже дерева у будинок проростати почнуть.

Ото все сиджу, розумію, коли у двері постукали, чи, радше, пошкреблися. Відчиняю — поручик на порозі.

— Як спалося? — питає. Перелякано якось і сам мене роздивляється, наче перший раз побачив і вирішив на все життя запам’ятати.

— Та ось, пане поручику, — скаржуся, — до вітру серед ночі захотілося, було пішов, та мостина гнила піді мною провалилася. На ногу встати геть не можу, вивихнув, мабуть, чи зломив. Мені би лікаря, щоб подивився, бо болить немилосердно. Мабуть, через це і спав погано: всю ніч чорти снилися. Ніби я у пекло потрапив, дим довкола сірчаний, стою я неприкаяний, у самих кальсонах, а ті чорти величезні такі, морди огидні свинячі й десь згори реготом сатанинським наді мною сміються. А так нічого, добре все, дякую, що прихистили, а не в ліс вигнали. Бо у лісі ж то вовча справа жити, людині ж хата потрібна, — ото белькочу, посміхаюся.

Замислився поручик. Гризуть його сумніви щодо мене. Я ж на людях добре знаюся — непоганий бачу він хлопчина, та, видно, добре голову йому задурили.

— Так потяг ваш скоро. Ігнатій Євсеїч завезти вас зголосився на станцію, — нарешті каже Багдасаров.

— Так куди ж мені на той потяг, коли на ногу навіть стати не можу? Я б і сам із радістю додому поїхав. Думаєте я тут по своїй волі? Я ж для купця Митрофана Скоробагатька ліс купити мав, бо він великий тартак будувати зібрався поблизу Дарниці. А того листа взявся передати по оказії, бо штабс-капітан, який його надіслав, якісь справи має із Скоробагатьком, то й мене попросив. Та звідки мені було знати, що ви ліс не продаєте? Люди казали, що у вас того лісу найбільше в окрузі. А я тут лише час змарнував і ще й покалічив ногу. Якби знаття, то і не поїхав сюди. Мене ж як вовка, ноги годують. Я баришник, на комісійних живу. То тут пару рубликів зароблю, то там. І тут ось така халепа, — вже ледь не плачу я, на долю скаржуся.

Дивлюся, сумнівається поручик — і лишити мене у домі боїться чомусь, і вигнати хворого совість не дозволяє.

— Я людина проста, вас не обтяжу. Мені на день чайку чашку та скибку хліба вистачить, допоки доктор приїде ногу глянути. А доктору я заплачу, не хвилюйтеся, бо бачу, що не дуже багато ви тут живете. Дозвольте мені хоча б ще одну ніченьку у вас перебути. Буду вам за те дуже вдячний, — кажу ото й у очі Багдасарову зазираю. Бо коли у очі дивишся, то важче і брехати, і ницість якусь робити.

— Гаразд, — каже поручик, — нехай по-вашому буде. Ще раз заночуйте, а вже завтра вранці відвезуть вас на станцію. Вже не ображайтеся, але не до гостей нам.

— Дякую, пане поручику, одразу видно, що ви російський офіцер, по доброті вашій і людинолюбію!

Пішов поручик, коли чую за дверима якусь суперечку. Хоч і пошепки, та затяту. Сваряться пан поручик із нареченою своєю не на жарт. Радше, не він свариться, а вона, поручик же ледь відбивається. Ох і баба! На перший погляд, наче така вже баришня тиха і смиренна. А он скубти може, як лисиця курку!

Прислухаюся — про мене йдеться. Стасова вимагає, щоб їхав я, а поручик уперся рогом у землю, на своєму стоїть:

— Олю, лишиться той чоловік у нас, допоки доктора не привеземо. А там і поїде собі з богом, звідки приїхав.

Ото так і залишився. Валяюся на ліжку і думаю собі. Що влип цей хлопчина не на жарт. Сімейка більш ніж дивна. Цікаво, хто ж тут головний? Бо навіть у тих бунтівників, які кажуть, що всі люди рівні, все одно завжди головні є. Баришня? Наче не схоже. Тоді її папінька або Ігнат Євсеїч. От із полковником Стасовим би перебалакати. Але то пізніше, хай поки думають, що я ходити не можу. Ще доктор має бути. Привезуть доктора, як пити дати привезуть, аби мене швидше скараскатися.

Та тут мої роздуми баришня перервала. Чай принесла із куснем хліба, а сама зиркає на мене очиськами недобрими. Мабуть, заважаю я їм неабияк.

— Гарний у вас жених, красень писаний, офіцер, — кажу я їй. — То є щастя велике, коли кохання таке між людьми вінцем щасливо закінчується. А скоро вінчаєтеся?

Вона поставила тацю з чаєм біля ліжка.

— А вам що до того? — питає.