Розділ «Особисте доручення »

— А що мені? Я людина стороння, як приїхав, так і поїду. Просто щастю такому заздрю трохи, бо у самого не склалося. У нас, людей простих, кохання — то справа остання. Колись був покохав Мельникову доньку. Красуня писана, на усе село, та полюбила чомусь мене, сироту вбогого. Але її батьку що до того? Як взнав, що зустрічаємося, виставив могорича ісправніку та забрили мене у солдати, ще й відправили туди, де Макар телят не ганяв. А кохану мою за сусіду мого її батько видав, бо той хоч старим вдівцем був, зате десять моргів землі мав. Допоки я з війська повернувся, в неї вже двійко дітей було. А зустрілися якось випадково, привіталися, наче чужі. Та тут раптом шепоче вона мені гаряче: не забула я тебе, Іванку.

Дивлюся, слухає баришня мене з цікавістю. Тож далі веду.

— Та як же, кажу, ти ж жона вінчана, гріх це перед Богом і людьми. Але вона не слухає, знай цілує мене. Не витримав я. Зустрічалися ми потай, кохалися гаряче, аж допоки благовірний її не дізнався і нас не вистежив. Він взагалі чоловіком тихим був і богобоязним, та як те взнав, ніби звіром зробився. Ще й братів із собою привів. А вони здорові, як бугаї, й кийки із собою прихопили. Відходили мене мало не до смерті та вмирати кинули, але я міцним виявився, вижив. А її, сердешну, таки до смерті забили, гироди. Пішов її чоловік за те на каторгу до Сибіру. Ось із тих пір, як бачу щасливих молодят, сльози самі собою на очі навертаються.

— Повчальна історія, — каже. Але бачу, зблідла баришня, хоч намагається виду не подати.

Влучив я у самісіньке яблучко, ніби на призових стрільбах. Винуватою себе почуває — не жених їй ті сліди на шиї лишив. Аж тут бачу — знов бородатий бричкою приїхав. Заходить по-хазяйськи до будинку. Поручик щось розказує йому і, видно, нервує Ігнат Євсеїч. Либонь, неабияк я заважаю цій компанії. Заходить він до моєї кімнати, бороду свою погладжує.

— Ногу, кажеш, зламав? Зараз подивимося, — і рукави закочує.

— А ти що, доктор? — питаю.

— Доктор не доктор, а коло коней якось вправлявся. А нога вона і є нога, що у коня, що в чоловіка, — буркнув бородатий, — знімай штани.

— При баришні, чи як? — питаю.

— Вийди, — наказує він панні Стасовій.

Еге ж, на короткій нозі він із баришнею, а сам із мужиків. Дивина та й годі. Лапнув він мені ногу в одному місці, потім в іншому. А далі я як заволаю.

— Хай тобі грець! Ти що твориш? Я ж тобі не худоба безсловесна! А ти нічого не тямиш у переломах кісток. Кажу ж доктора пришліть, я заплачу! — кричу, сам скривився, аж тремчу, наче моя нога ось-ось відпаде.

— Щось здається мені, що дуриш ти нас, чоловіче. Сідай, завезу тебе на станцію, поки я не передумав, — недобре усміхається той Ігнат Євсеєвич у свою чорну бороду.

— Що ж за люди ви? — кажу. — Гірші за нехристів! Колись, як служив у війську, під Кокандом мене перемитники підстрелили. Вискочив із-за гори просто на них. Поки втікав, кулю отримав та ще й у те місце, що ні самому подивитися, ані іншим показати. Ніби і дрібниця, а верхи їхати не міг. Тому мусили хлопці мене у тубільців лишити на кілька днів. А ті люди хоч у злиднях страшних жили, але останнім шматком хліба зі мною ділилися. Декому із християн варто у тих магометан милосердю і співчуттю повчитися! — скиглю я, за ногу тримаюся, шиплю, наче самовар розігрітий.

— Під Кокандом, кажеш… — хмикнув чорнобородий, — гаразд, буде тобі доктор.

Ось він, вражина, і є головним тут. І Коканд для нього, здається, слово знайоме. Нехай закурите ви вночі знову тієї трави афганської, а я тоді ще по будинку пройдуся. Закладаюся, немало тут є ще цікавого для нашого відомства.

Невдовзі баришня доктора привезла. Старенький, із борідкою клинчиком, свого саквояжа медичного до грудей тулить. Видно, побоюється чогось. Здається, не з їхніх, але хто зна…

Ногу мені промацав.

— Немає перелому, батенька, — каже. Ну я й сам те знаю. Тихенько смикаю його за рукав.

— Насправді я з поліції, докторе, — шепочу. Він киває мовчки — молодець, бо напевно, що нас підслуховують під дверима. — Докторе, допоможіть слідству, телеграму відправте, — і тицяю йому папірець.