Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

— Отже, ті подружки були смертні, а ці, значить, справжні. Тобто, навіть якщо їм зараз повідривати голови, то з ними нічого не станеться? — сказала Ірка й прицільно примружилась, дивлячись на найближчу з дівчат. Та розгублено заблимала оченятами — дуже вже серйозний і вдумливий був погляд в Ірки. — Ну, тобі-то, Аллочко, голова точно не потрібна — все одно ти нею не користуєшся. Дурепо, чужі тут не ходять. Тобто, не літають, — Ірка витягла на передній план свого рогача.

Алчин вереск раптом стих, неначе його зрізали ножем. Золотоволоса красуня, яка командувала літунками, зміряла поглядом Ірчин рогач. Потім оцінила ступу й гордовито, у Аллиному стилі, запитала:

— Дівчинко, ти чия?

— Дівчинко, я не валіза, — процідила крізь зуби Ірка.

— Ти не зрозуміла запитання? — з презирством королеви поцікавилась красуня. — Я спитала, хто твоя хазяйка.

— Ти що, не зрозуміла відповіді? Я ж сказала: я — не валіза, — Ірка відчула, що починає закипати. Оце так розважились.

— Та годі її розпитувати, Віко! — знову заверещала Алла. — У вогонь їх треба, у воду, негайно! Наша хазяйка нових не робила, а Стара Гримза лише старих гримз бере!

— Я все чу-у-у-ую, — прошелестів сухий, немов осіннє листя, голосок. З густої пітьми з-під дерев випірнула дрібна гостроноса бабуська, закутана в сіру вовняну хустку. — Усе хазяйці розпові-і-ім!

— Налякала, аж коліна тремтять, — пирхнула красуня Віка. — Будь така ласкава, напруж свої підсліпуваті оченята й скажи — це ваші новенькі? — тонкий пальчик Віки з вигадливим манікюром тицьнув у бік Ірки й Тетянки, що ховалася за її спиною.

Бабуська швидко задріботіла до подруг. Кінчик її носа ворушився, часто здригаючись. Вона миттю оббігла довкола дівчаток. Ірка лише встигала головою крутити — випускати в’юнку бабуську з поля зору не варто.

— Но-венькі, но-овенькі, — шамкала бабуська. — Гарню-у-у-усінькі. Сві-іженькі, — і вона облизала гострим язичком свої сухі губи. — А не наші, не наші новенькі! У нас лише старенькі, — і старушенція верескливо захихотіла. — Наша хазяйка — не те, що ваша, шмаркачок не любить, не любить. Бере жінок розумних, солідних. Нема в нас новеньких, нема.

— Отже, чужі, — підсумувала Віка, і це просте слово пролунало мов смертний вирок, — дарма ви сюди прилетіли, дівчатка.

— А не дарма, не дарма, — швидко заторохтіла старушенція, продовжуючи кружляти довкола Ірки з Тетянкою. Кола ставали все вужчими, а гострий рожевий язичок усе частіше хижо вискакував з вузької щілини рота. — Буде свіженьке м’ясце, буде молода гаряча кров, буде-буде-буде…

— Сіль тобі буде та перчина, та болячка поміж очима, — холоднокровно сказала Ірка, скрутила дулю й, наче дуло пістолета в бойовику, приставила її бабусьці до скроні.

Та на мить застигла, а потім раптом скрикнула, схопилась руками за скроню й заверещала:

— Пече! Ой, пече! Пече! — нестямно заверещала старушенція.

— Вона… Вона — відьма! — здивовано, неначе поява відьми тут, серед багать, хижих старушенцій і вершниць на мітлах, була чимось надприродним, прокричало дівча з заднього ряду літунок й тицьнуло пальцем на Ірку.

— Так, але й вона — теж, — роздратовано буркнула Віка, показуючи на старушенцію, яка корчилася в траві. — А відьму ніхто не може зачарувати!

— Повна відсутність логіки, люба моя, — знову долинув голос із темряви, і на галявині з’явився ще один персонаж. Сувора літня пані в синьому «вчительському» костюмі й із сивим пучком волосся на потилиці йшла, підминаючи траву широкими каблуками темних черевиків. — Ти — відьма. Але твоя хазяйка може тебе зачарувати. І наша хазяйка може тебе зачарувати…

— Наша хазяйка й тебе може зачарувати! — із запалом вигукнула Алла, а сувора пані наморщила носика — так роблять учительки, почувши від учнів чергову дурницю.