Сєра

напхалося: банка шпротів, бараки Аушвіца, японське метро у час пік.

Сєра напнув серйозний вигляд. У такі миті він поправляв ризу, аби дати пастві

зрозуміти — він зараз щось скаже… Тільки от в цей момент сказав не Сєра, а Цюпа. І

не сказав, а рясно осипав злослів’ям актову залу відкілясь з-за куліси. Верески болю і

прокляття всього сущого змусили Сєру повернутися до друга. І справді біда:

дизайнерське крісло розламане в друзки, Цюпа валяється ледь живий і продовжує

сипати відбірне матюччя.

— Шо, упало стуло?

— Та хуйня дизайнерська. Сидиш собі, читаєш, а тут — хрясь-хуясь і валяєшся з

уламком ніжки в сраці.

— Живий хоч? Афонець-айфонець…

— Ти давай вали на сцену! Я про себе якось сам подбаю.

Сєра повернувся до пастви. Трохи похвилювався, потім згадав всі свої проповіді,

заспокоївся і голосом старечого патріарха заговорив до дітей своїх.

***

— Привіт. І нехай Господь вас всіх благословить. Ви думаєте, чому я вас тут

зібрав? Хтось прийшов з цікавості, когось привели друзі, хтось страждає від

алкоголіка в сім’ї, хтось тікає від домашнього насильства, а хтось відразу

зрозумів, що цей Палац Культури сьогодні стане Хоромами Господа. Можливо,

хтось навіть думає, що ми — нова сєкта і прийшов аби задавати каверзні питання.