Сєра

накурці називатиме їх «чорнобильці». За клумбою — одноповерховий сарай

недільної школи, а поряд — запаркований іменний Pontiac «Отець Серафим» —

дарунок вдячного прихожанина, мутного дядька кримінального розливу, який свого

часу тряс кіоски околицями, але завжди сумирно платив десятину, називав її

«дєсятінна» і чомусь галасно при цьому сміявся. Останнім часом приїздив рідко, але

кожного разу неодмінно кидав у пожертовну скриньку п’ятдесят євро і згадував, як

вони з мужиками у дев’яностих підіймали православ’я з колін.

Біля входу в храм Божий розклеєні роздруківки із закликами до хресних ходів

і схематичні ілюстрації кар пекельних після Другого Пришестя. Всередині —

охайний іконостас без зайвих барокових пишнот: аскетизм і Візантія, ніякого натяку

на Врубельщину.

Чергова вечірня служба посеред тижня, і в такі дні прихожан катастрофічно

мало. Загалом тихо, тільки розмірений гул нескінченного потоку автівок проспектом

неподалік.

— Заскочиш після служби? Бахнемо.

— Замьотано! Тіки давай, аби сьогодні ти був нормальний такий Сєрафім.

Для пастви він вже давно «Отець Серафим», але для друзів і приятелів —

просто Сєра. Сєра з тих служителів Господа, які на загальному аскетичному тлі

Маркіян Камиш “Сєра”

3