Сєра

фоткати зламані двері. І тебе, Гриш, везуть у тісній ментівській дев’ятці.

Сержантик — за кермом, поряд з вами — слідак, а спереду — цілий палкан, і ти

розумієш, що ти, пиздець, як влип. Сержантик мовчки рулює, слідак заливає шось

про гонки і про те, шо сьогодні у них ще вбивство, а вони тут з вами паряться. Палкан

виглядає замучено і тривожно мовчить. Слідак говорить, що везуть в руведе, чомусь

називає його «макарівська катівня». Палкан посміхається і мовчить далі.

Об’єкт настільки важливий, що п’яний контррозвідник у кросівках адідас

лімітованої колекції і окулярах Гуччі, у вихідний день, відірвався від своєї баби.

Відірвався, наказав наглядати за шашликом і поперся на своєму немитому лексусі аж

із Києва, аби допитати вас — підарасів. Коротше, ти в жопі, Гриша. У нього якийсь

мажорний ролекс, і не витріщайся на його ролекс, Гриша. Він довго і владно

дивиться на твою неголену харю, і так тихо-тихо видає:

— У нас, мужики, правова держава, але такою вона стане ще дуже не скоро. Так шо

ви попали, гуси мої голуби.

— Та, мужик, ми ж і табличок не бачили, типу прохід заборонено і всяке таке.

— А ти не переживай. Завтра з’являться таблички, у такому вигляді, ніби вони там

вже 10 років стоять.

— Ну, мужик, блін, ми ж не знали, що об’єкт працює. Він, взагалі, чий?

— Мій.

Маркіян Камиш “Сєра”