Сєра

для циклопів зробили, і якісь вони справді здорові. Ну, сортири.

Ти розумієш всі масштаби драгметів, коли твій друган відкриває двері

першого сортиру, і ти готовий до всього, навіть готовий побачити дристаючого

циклопа, але те, шо ти бачиш, Гриша, активізує всі твої мародерські надії, сподівання,

всі твої драгметівські збочення. Це гігантська вінтуха, прямо в параші, замаскована

від ворожої аерозйомки семидесятих. На тебе дивляться жалюзі гігантської

вентиляційної шахти. Це фарт. У тебе, Гриша, стояк на такі об’єкти.

З веселим улюлюканням, співаючи одним вам відомих пісень, ви вриваєтесь у

цей сарай, у твоїй руці лом, і за п’ять секунд злітає перший замок. Ти ховаєш його в

кишеню, ви врубаєте налобники і летите східцями вниз, розсікаючи перегаром

холодне підземне повітря. Останній рубіж — гігантська гермуха, яку тримає ще один

сопливий замок. Ти в ударі, і замок злітає швидкомайно, ти хапаєш замок і ховаєш

все як слід на випадок раптового алярму і кіпішу.

І ви зі скрипотом відкриваєте гігантську гермуху, наче грабіжники-щасливці з

фільмів про гангстерів, наче маги, відкриваєте цей портал до потойбіччя, зітканого

із щастя, драгметів і вічного блаженства. І тут ти чуєш крик... верхні двері

зачиняються під акомпанемент матів сторожа, який вас щойно закрив. Чути скрегіт

металу, і ти готовий поклястися, що це арматурина, якою він зафіксував двері, і побіг

звати підмогу.

Маркіян Камиш “Сєра”