Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Картина набула сенсу: ці м’які лінії — річки. А ці крапки, що іноді збігаються з родимками, — міста. А край малюнка — узбережжя, за ним — трошки людського моря, дослідженого рибалками, і зникаючий край недослідженого, нелюдського, де немає навіть риби. Карта Населеного Світу з найдрібнішими деталями: придивившись, можна розрізнити невеликі села, межі малих володінь…

Свічки чаділи, смерділи й нічого не освітлювали. Стократ підійшов до вікна й рукавом стер пару, що осіла зсередини й застувала тьмяне світло. Заодно перевірив — чи не можна зазирнути у вікно знадвору. Без дуже довгої драбини — не можна.

Вийшло сонце — наче чекало цієї миті.

Так само мовчки він підвів дівчину до вікна й повернув спиною до світла. Шрами на правому плечі: наче хтось притулив розжарену тризубу виделку. Три рубці спотворили шкіру на місці володіння Загори в Лісовому Краю.

Стократ протер очі кулаком. Пожежі в Лісовому Краю, що затягли димом небо на кілька років і згубили врожаї, прирікши на голод тисячі людей, — відтоді минуло три роки; тоді, пригадується, зайнялось одразу в трьох місцях…

У трьох місцях!

Четвертий, свіжий рубець припадав на прадавню столицю Виворіт. Тепер там руїни й головешки. Після пожежі, що сталася півроку тому, люди там не селяться. Володар Вивір, колись хазяїн величезного родючого краю, пропав безвісти. Найімовірніше — згорів разом з містом, замком та родиною, і землі на лівому березі Світлої одійшли володареві Грану…

Стократ зрозумів, що в кімнаті дуже холодно. Зимно й вогко, хоч од цегляного комина йшло до стелі сухе тепло. Сонце сховалося.

Він сів за порожній дерев’яний стіл. Сперся ліктями на стільницю.

Перестрибуючи через сто запитань, спитав уривчасто й зло:

— А що буде, якщо ти вмреш?

Вона не чекала таких слів. Її гордо випростана спина ледь-ледь згорбилась.

— Ну, ти ж не збираєшся жити вічно? — він хотів підбадьорити, а вийшла погроза.

— Не займай її! — слабким, однак лютим голосом заговорив раптом Правила Пристойності. — Тобі нічого так не минеться! Ти за все відповіси! Ти…

Стократ повернув голову:

— І де ти збирався її сховати? І від кого?

Ніхто не відповів.

Стократ відкрив скрипучу тумбу. Вийняв ковдру, розгорнув — вона була стара, проте ціла, з гарної тонкої вовни. Підійшов до дівчини й загорнув її зі спини, наче статую; вона дивно сахнулась од його рук — щось іще було в цьому русі, крім страху.

Він її обняв.

Вона завмерла з жаху. Він було подумав: може, їй боляче, коли її торкаються? Він розтис руки, але тут дівочі коліна підігнулись, і він був змушений знову її підхопити — щоб не гримнулася на підлогу.