Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Я можу їхати цілу ніч. Ми просто опустимо запону.

— Коні потомилися.

— Поїдемо повільно. Я можу йти пішки.

— Слухай, — він несміливо торкнувся її руки. — Ти… не бійся. Тут нема чого боятися. Це прості грубі люди… Ми тільки переночуємо.

Вони не коханці, відзначив про себе Стократ. Хлопець геть недосвідчений — що з жінками, що в подорожніх справах. Бо отих браконьєрів треба дуже, дуже боятися. І вони вже накинули оком на дівчину.

Стократ прискалив око. Найкраще, що можуть зробити юні подорожні в такій ситуації, — зажадати кімнату, замкнутися й приготувати зброю. Під дахом таверни свої закони, тут є шанс уціліти. В лісі — ані жодного.

— Ми не можемо тут ночувати, — вперто повторила дівчина. — Вони нас доженуть!

Гм, подумав здивований Стократ. Хто — «вони»?

Чоловік подивився на дно свого кухля. Пограв жовнами; він був світловолосий, безбородий і прикидався суворим, але нічого не вирішував. Вирішила дівчина. А за неї вирішив страх.

Браконьєри в кутку блискали очима.

— Ходімо, — її губи ледь ворухнулися, Стократ радше вгадав, ніж прочитав це слово.

Чоловік рішуче підвівся.

— Спасибі, хазяйко, — подякував він і поклав на стойку срібну монету.

Стократ похитав головою: назвати служницю хазяйкою можна, звісно, хоч і нерозумно. Але розплачуватися сріблом за два кухлі ледь теплої води… Ця людина подорожує вперше. Або вперше подорожує без прислуги.

Знову відчинилися вхідні двері. Гойднулися вогники. Важке повітря таверни сіпнулося, пропускаючи свіжість і холод, і знову зімкнулося, і сморід став ще дужчий. Двері за подорожніми захряснулись.

Служниця взяла монету зі стойки. Браконьєри заворушилися, перезираючись. Їх було п’ятеро, п’ятеро здоровенних молодих биків, що давно живуть під тінню шибениці. Браконьєра ловлять, коли він чманіє од безкарності, — а поки не втратить обережності, браконьєра в цих лісах упіймати не можна.

Вони домовилися виждати, але нетерплячка взяла гору. Усього через кілька хвилин підхопився наймолодший, потім інші теж повставали, грюкаючи лавами. Посміюючись, почухуючись, рушили до дверей — старший залишив служниці ще одну срібну монету. Одну монету за все, що п’ятеро випили й з’їли за вечір.

Лісоруби-п’яниці дрімали, обіймаючи кухлі. Під закіптюженою стелею пливло басовите хропіння. У таверні стало порожньо й мирно. Якраз пора піднятися нагору, стягти мокрі чоботи й нарешті розлягтися в кріслі біля каміна…

Полічивши до ста, Стократ підвівся і кивнув служниці:

— Я скоро вернуся.