Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Опиши мені цього чаклуна.

— Він… високий. У нього сиве волосся до плечей і засмагле лице.

— То він старий?

— Так, старий. Але дуже сильний.

— І що ж, володар Гран спокійно палив тебе розпеченим залізом?

— Не спокійно. Він був… наче трохи божевільний.

— Ясно. Що було далі?

— Сонця не бачили багато днів, усе небо в попелі… Тобто в нас іще нічого, у нас урожай зібрали. А там… Сотні загинули, а тисячі прийшли на землі Грана шукати притулку й захисту…

Стократ слухав, відзначаючи про себе, як вона говорить. То збивається, а то наче по-писаному, але не тому, що бреше. Цікаво.

— Де тепер цей чаклун, Світ? — він обірвав її на півслові.

Вона здригнулася. Видно, це питання турбувало і її.

— Він… Я не знаю. Батько весь час чекав, що він от-от повернеться. Начебто одержував од нього листа…

— Чаклун хотів тебе забрати?

— Так. Я була йому навіщось дуже потрібна.

— А він знає, що ти втекла?

Світ безпорадно подивилася на свого супутника.

— Гаразд, — сказав Стократ. — Ми зупинилися на пожежах у Лісовому Краю. Що було далі?

— Після пожеж батько вирішив мене сховати. Замкнув… у моїй кімнаті, там ґрати були на вікнах… і я там сиділа.

— Що, весь час?

— Весь час, — раптом заговорив Правила Пристойності. Його голос звучав, наче скрип дверних завіс. — Вона сиділа під замком. Її не випускали навіть у двір! Наче у в’язниці… Три роки…