Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Просто в’язниця, — тихо сказала дівчина.

— Ясно. — Стократ погойдався вперед-назад. — І між вами виникла сердечна дружба.

— Та ні! Я не міг до неї потрапити! Просто приходив у той закуток двору, де вона могла бачити… З вікна…

— І кухарчук, сподіваюсь, не попався.

— Так. Тобто ні, не попався. Я йому платив, щоб хоч іноді заглядати… На кілька хвилин…

— Так-так-так, — Стократ примружився. — Світ, за час, що ти сиділа під замком — скільки разів ти бачила батька?

— Ніскільки, — вона опустила очі.

— Ти казала, він начебто тебе любив?

— Начебто… А потім злякався. Того, що на мені… оцього. Сховав, прийняв геть з очей… Думаю, він дуже чекав чаклуна — щоб мене, нарешті, віддати.

— Зрозуміло. — Стократ подивився на високу, досить білу готельну стелю. — Така магія — не для володарів.

— Так, — дівчина глибоко зітхнула. — Мабуть, батько… володар усе-таки додумався за ці роки. До того, про що ти спитав одразу.

— Що я спитав?

— Що буде, коли я вмру. — Дівчина подивилася йому у вічі. — Увесь світ помре разом зі мною.

У кімнаті запала тиша. Чутно було, як важко дихає Правила Пристойності на ліжку.

— Але в тебе на спині не тільки ці опіки, — сказав Стократ.

— Так. Коли мені виповнилося сімнадцять, він знову…

Вона провела долонею повз лице, неначе відсовуючи завіску.

Стократ помітив цей жест. Скоріше за все, так вона боролася зі своїми страхами — дівчині, що несе на тілі живу карту Населеного Світу, часом має бути дуже страшно на самоті.

— Він був зі мною дуже ласкавий… Дав вина… У мене потім дуже голова крутилася.

— Він тебе напоїв і розпанахав тобі спину. Ліва лопатка, Лисе Узгір’я.