Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Аякже.

— От молодець, — щиро похвалив Пройда. — Інші, знаєш, у ці гробниці далі порога не лізуть, вертаються в мокрих штанях. А ти… поважаю, одне слово.

Стократ сидів на березі, розклавши перед собою пістряву тканину, наче скатертину. У центрі шматка в «гусячу лапку» лежав великий камінь, схожий на ріпу без хвостика. Стократ знайшов його на березі: він був укритий мохом та дрібними тріщинами і, якщо придивитися, можна було уявити на ньому карту Світу.

Коло каменя рівно, в рядок, були розкладені речі, підібрані з попелу.

Оплавлений шматок металу з небаченим візерунком. Стократ точно знав, що візерунок має сенс, але знав і те, що прочитати його не зуміє.

Прозорий осколок шолома без прорізів. Коли істоти почали бахкати одне в одного зі своєї потужної зброї, їхні шоломи розсипалися осколками, наче горщики.

Пряжка чужого одягу. Єдиний зрозумілий предмет.

Ще оплавлені частини, закопчені уривки, шматочки мозаїки, яку не скласти слабким людським розумом. Істоти в лускатих костюмах, у прозорих шоломах, зі смертоносними довбнями в руках виявилися так само підвладні магії, як і звичайні міські стражники. Корячись рухові оцієї тканини, вони накинулись одне на одного — і перетворилися на попіл…

Стократ подивився в небо. Зірки сяяли у височині, недоступні, незрушні. Ну чого їм заманулося воювати? Невже так тісно на небі?

Хто були істоти в прозорих шоломах? Що хотіли? Навіщо з’явилися?

— І нічого цього я ніколи не дізнаюся, — сказав він з гіркотою, завершуючи ланцюжок невисловлених і навіть не додуманих до кінця думок.

Він зав’язав тканину вузлом, куточок до куточка, й опустив у найглибший вир цього озера.

III

— Я ніколи не чула цієї історії, — сказала стара й поворушила ковінькою в багатті. — Дивно.

— Хіба ти знаєш усе, що колись відбувалося у Світі?

— Я не знаю всього, — вона була явно чимось стурбована. — Але… Добре, припустімо, очевидці були не особливо балакучі і не розповідали цієї історії іншим, і не переказували, придумуючи від себе, і збирачі знань з Високої Школи не записували її на папері й не передавали в архів… Твоя правда, всяке буває, історії втрачаються, але ми не про те говоримо…

Вона подивилася крізь багаття тривожно й вимогливо.

— Може, дівчинці пошити міцну сорочку? Надівати на неї кольчугу з легкої й міцної сталі, щоб ані гострий камінь, ані сучок…

— Восьмирічну дівчинку вбрати в кольчугу?

Стара закусила темну суху губу.