Розділ «IV»

– Поясни мені, що трапилося з її донькою Ядвігою. Що примусило її до цього ганебного, цього принизливого візиту?.. Принизливого, до речі, й для мене.

Довга пауза не допомогла синові зібрати думки, однак батько повів далі:

– Ти спокусив дівчину і покинув її? Це правда?

Марек зблід. Хміль нарешті вивітрився з його голови, але хлопець відповів у звичній манері, напівжартома:

– Це ще треба розібратися, хто кого спокусив: я її чи, може, вона мене? До того ж, тату, це моя особиста справа. Мені здається, я вже досить дорослий хлопчик, щоб розповідати тобі чи мамі, з ким і коли я сплю.

– Це раніше була твоя особиста справа, а тепер дівчина вагітна. Уся відповідальність за дитину лежить на тобі, на чоловікові.

– Я її попереджав! Я їй ніколи не обіцяв одружитися з нею. Вона мусила сама подбати про наслідки. Не думай, що я негідник. Я їй гроші пропонував на лікаря – зробити аборт дуже дорого! Це ж кримінал! Хіба вона мене послухала? Я не хочу з нею одружуватися…

– Хто не хоче одружуватися, спочатку бодай трохи думає, а потім уже стрибає будь до кого в ліжко, – батьків голос став металевим і твердим. – Народиться дитина… Дитина без батька змалку зневажена, покарана долею. Ви завинили, а страждати буде вона.

Батько розгубився: розмова відхилилася від попереднього плану, що його він ретельно продумав, чекаючи на сина.

Запала важка тиша. У коминку тріщали сухі дрова, безжально віддані на поталу вогню. Гнів у батьковому серці розгорявся з новою силою. Цього разу вже на себе, що жаліє Марека… Чи має він право примушувати сина одружуватися з нелюбою жінкою, робити його нещасним на все життя за прикру юнацьку помилку?

Вони так і стояли один навпроти одного, не зрушивши з місця від початку розмови…

– Іди відпочивай. Завтра буде день, тоді й обговоримо, як маємо вчинити, щоб мені не було соромно в очі людям дивитись. І ти подумай, сину, як буде краще тобі й цій жінці…

Ані батько, ані син жодного разу не назвали ім’я дівчини, наче вона не людина, а якийсь фатум, що вдерся в їхнє спокійне життя і зруйнував виплеканий роками порядок.

Магдине вухо наче вросло в шпарину між одвірком та дверима, що їх Марек лише причинив, коли зайшов до бібліотеки. Її музикальний слух не пропустив жодного слова, дарма що батько з сином розмовляли притишеними голосами, бо матуся вже спала й не уявляла, яка небезпека нависла над її улюбленцем. Магда розчула і жаль у батьковому голосі, і важке дихання нещасного брата. Почуте обурило дівчину. Підступна Ядзя! Солодкоголоса зміюка! Бліда поганка! Їй вдалося спіймати Марека у свої тенета, та побачимо, чи довго він там просидить! Магда відчула страшну провину перед братом: це ж вона познайомила їх. Мареку, Мареку, веселуне й жартівнику, як ти не помітив пастки?

Але ж дитина… Його дитина і справді ні в чому не винна! Господи, що скаже матуся?!