Розділ «ХХ»

Чорнявий солдат побіг виконувати наказ.

З решти будинків їхньої вулиці також виходили перелякані люди з речами в руках. Сусіди не віталися – лише приречено кивали головами. Чувся тихий плач.

Водій вантажівки з грюканням відкинув задній борт машини. У кузові стояли лавки без спинок, не прикріплені до підлоги.

– Залазьте швидко, бо потяг уже чекає!

Солдат узяв з рук пані Філіпович клунки і спритно закинув у кузов. Потім заходився допомагати їй самій, бо бідолашна жінка, плутаючись у спідниці, не могла підтягтися на руках. Охоронці потішалися з цієї кумедної сценки, як малі діти. Лейтенантові урвався терпець, і він наказав двом здорованям самим залізти в кузов і підтягати жінок:

– А то діла не буде!

Підхоплені за руки пані Тереза та крихітний Орест незчулись, як опинилися на хиткій лаві. Поруч уже всідалися сусіди. Ядзя передала матері кошика й ридикюля, а сама безпорадно тупцювала біля заднього колеса машини. Солдати, бачачи її величезний живіт, зглянулися на неї, підняли й поклали на підлогу вантажівки. А тоді вже зачинили борт.

– Так і їдь, доню, – мати підсунула їй під голову згорнуте пальто. – На цій лаві не всидиш.

Повна машина «ворогів народу», приречених на вигнання, помчала до вокзалу. Дехто вже ридма ридав, але більшість заклякла, прочуваючи жахливу небезпеку.

Трохи отямившись, Ядзя тихо сказала матері, що сиділа поруч, на підлозі:

– Як же Марек нас знайде? Повернеться – а нас немає… Що робити?

І змовкла, побачивши вираз материних очей.

Вантажівка гуркотіла, підстрибувала на нерівній бруківці, витрушувала душу. Ядзя піднесла руку і щосили трималася за високий борт, проте її спина боляче билась об підлогу. У животі все перекидалося, в очах темніло.

– За що нам… така кара?.. – сльози рясно заструменіли по її щоках.

Молода жінка не знала, що саме тепер у їхньому домі починає хазяйнувати дружина радянського чиновника. Захлинається від щастя. Їй подобаються і квартира, і меблі, і посуд. Навіть їжа в каструлях ще тепла. І це все тепер – її.

Їм пощастило: вагон був вантажний, але досить чистий, місця теж вистачило всім, і пані Філіпович зручно всадовила Ядзю на клунок спиною до стіни. Сама сіла поруч. Хвилювалася, спостерігаючи за донькою, що важко дихала й судомно гладила свій живіт. Після стрибків у вантажівці почалися перейми. Ядзя терпляче перенесла перший біль, але стогнала дедалі дужче.

Вікон у вагоні не було.

Повітря загусло. Люди розсунулися, як могли, щоб дати роділлі трохи більше місця. Хтось забрав від неї малого Ореста.

– Дихай глибше, донечко, дихай глибше, – мати давала поради з власного досвіду.

Коли Ядзя вперше несамовито закричала, з дальнього кутка до неї пробрався огрядний чолов’яга з чорними вусами й густими бровами: