Розділ «ЧАСТИНА I»

Раптом за його головою завалилося щось величезне, подібний на вибух звук падіння заглушив на секунду все інше. Тієї ж миті Габр почув свист гвинтопланів, що наближалися. Якимось чином вони влітали, як йому здалося, один за іншим до палати, і ось вже їх свист заповнив усе. Вони кружляли в нього прямо над головою, то зависаючи, то продовжуючи незрозумілий рух. Їх було багато, свистопляска від їхніх гвинтів заповнила все до краю.

Знову пролунав сильний вибух, і Габр почув, як щось завалилося зовсім поруч і запахло горілим. Стало душно, хтось кричав про щось згори, з небес, проносячись над ним.

Габр, абсолютно знерухомлений, нічого не розуміючи, полегшено зітхнув: він збагнув, що всі його проблеми в найближчі хвилини вирішаться, все буде скінчено. І те, що він був абсолютно безпомічний, тільки заспокоїло його. Все, кінець.

Тому, коли його бокс сіпнувся, зачеплений чимось знизу, і поплив у повітрі, він навіть не злякався. Внутрішньо він вже пережив смерть і тепер тільки дивувався, що він ще начебто дихає. Його сильно розгойдувало туди-сюди, очевидно, його кудись переносять. Гул гвинтопланів із усіх боків не стихав ні на секунду. Десь вдалині лунали вибухи і черги аерофорсів.

Мало-помалу різкі звуки стихли, і до Габра долинало тільки рівномірне гудіння гвинтопланів.

Минуло чимало часу, перш ніж Габр відчув прилив крові до скронь. Він різко знижувався, втрачаючи висоту. Вуха заклало, як у швидкісному ліфті. Удар – і Габр відчув тверду поверхню під собою. Один за одним із усіх боків сідали гвинтоплани.

Залишалося чекати. Залишалося тільки чекати.

Із щоденника Ліоз

2157 день 8-го сектора 17-го числення. Пишу пізно ввечері, за стіною мама і тато. Я знаю, що вчиняю так, як потрібно. Я повинна слухати батьків, а не його. Я не повинна ні про що шкодувати, так сказав мені лікар. Інакше в мене буде невроз. Він хворий, і його вилікують, і все буде добре. Так усі говорять.

Мене привезли сьогодні вранці, «екстреною допомогою».

Я ще сонна після заспокоювача. Мені не треба його бачити кілька місяців, а потім ми зустрінемося і все буде добре. А зараз мені не можна про це думати, інакше знову буде напад. Я вірю лікарям і вірю татові з мамою. І я продовжую любити Габра, я роблю для нього як краще. І я повинна все стерпіти: і його роздратування, і його погані слова про мене. Все, що я роблю, – для його користі. Він зараз цього не розуміє. Він одужає, і йому буде соромно за свої слова, він сам від них відмовиться. Я не повинна ображатися, це маячня. Це в нього маячня, і ще не найстрашніша. Мені шкода його, я так хочу йому допомогти.

Тато говорить, що ми обоє хворі, так воно і є. Мені теж треба лікуватися від нервів, і йому. Ми повинні перш за все вилікуватися, щоби потім було що дарувати одне одному. Я впевнена, що все буде прекрасно через рік. З цією думкою я маю жити і ні про що не думати. Я не зробила нічого поганого, треба було рятувати Габра, він уже собою не володів, і я могла його взагалі втратити.

Коли він говорив мені вчора свої страшні слова, я вся завмирала від жаху. Я нічого не розуміла, тільки бачила, що це маячня, справжнє марення. Мене попередили, щоб я мовчки слухала, нічому не дивувалася і не суперечила. Але я не змогла: у нього був такий страшний непристойний голос, стільки почуття, що мені стало погано, і я зірвалася. Я його просто не впізнала: це не Габр, це хвороба. Стільки почуття може бути тільки від хвороби. Його вилікують, і він знову прийде до мене таким, яким він був, яким я його знала. Моїм тихим і вихованим Габром.

Мені зараз вже спокійно. Так тепло і затишно вдома: зараз буду читати свою улюблену книжку, потім прийму електрованну і, можливо, послухаю з батьками стереофільм. Сьогодні п’ята серія… І основне: весь цей час я буду знати, що Габру теж добре, що він у надійних руках, у гарних умовах. І буду чекати зустрічі з ним всі ці місяці. Я люблю всіх: тата, маму і Габра.

База

– Дай електрощуп!

Хтось вовтузився біля його боксу, щось зламуючи і розплавляючи.

– Покидьки! – почувся той самий голос. – Дай лом!

– Я електрощупом.

– Ти йому відріжеш ноги, дурень! Дай лом!