Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Аврора засмутилася, та й Ілля не надто зрадів. Перспектива вести перемовини з дівчиною його не радувала. Та Метр був категоричний, тому доведеться шукати якесь рішення самостійно.

Тим часом Метр підвівся і швидко попрямував із зали, щоб не дати Аврорі шансу оговтатися й вигадати щось, здатне його зупинити чи ще хоча б на мить затримати в цьому приміщенні. Каміла пішла за ним. І хоч насправді в них не було жодних нагальних справ, та розповісти вона мала що, адже саме повернулася з подорожі, на яку її намовив Оксентій. Вона відвідала деякі міста Країни, щоб дізнатися, чим зараз живуть митці.

Це зазвичай робив сам Метр, але зараз він був дуже зайнятий, а Каміла вже й сама могла з таким упоратися.

Відколи їх покинула Лія, мало що змінилося на краще. Якісь незрозумілі процеси й надалі відбувалися в Реальності, гальмуючи надходження новопристалих. Народжувалося чимало талантів, але мало хто з них потрапляв у Країну. Реципієнтам бракувало донорів, тому більшість неймовірних людей втрачали можливість реалізувати свої здібності, бо не було кого до них під’єднати.

− Фуух, − зітхнув Метр, зайшовши в кабінет, і зачинив за собою двері.

− Що цього разу? − поцікавилася Каміла, знаючи, що навряд чи почує щось нове про сварливу парочку.

− Ілля показав характер і вбив їхнього книжкового героя Гната, якого Аврора обожнює. Каже, що їй тепер нікого малювати. Хоча, як на мене, її обурює, що колега з нею не порадився.

− Так, це на Аврору схоже. Але сам ти як вважаєш? Він справді мав право самостійно приймати таке серйозне рішення?

− Якби це зробив хтось інший, я б, звісно, теж обурився, але ж ти знаєш це нестерпне дівчисько. Вона іноді так його дістає, що мені аж шкода бідолаху. Тому зараз я на його боці. Та ще й ці її істерики!

− О, так, − погодилася Каміла.

− Гаразд, годі про це, − продовжив чоловік. − Я вже від них утомився. Хай вчаться самі собі давати раду. Вони ж не звичайні люди. Вони обрані. Вони генії. А генії просто зобов’язані вміти розв’язувати проблеми.

− Але насправді це зовсім не так. Генії можуть створювати шедеври, вони розкручують неймовірні сюжети, головоломки, у них феноменальна пам’ять, вони можуть без спочинку працювати, створюючи свої картини, книжки, мелодії, та до щоденного життя ці люди не пристосовані. Елементарні проблеми, які звичайні смертні легко розв’язують, стають для них суцільною мукою, покаранням, нездійсненним завданням…

Метр замислився. Може, й так. Він і сам часом був безпорадний у, здавалося б, найпростішому. Та все одно залишався людиною зібраною, урівноваженою, такою, що цілком відповідає за свої дії та емоції. Може, тому, що, ставши Метром, уже давно був більше адміністратором, керівником, аніж творцем? Коли він востаннє щось писав? Та й для кого писати? Не мав він у Реальності реципієнта…

Чоловік підійшов до полиці й дістав книжку, що її червона яскрава палітурка аж око різала.

− Вона знову почала писати. Це добре.

Каміла підійшла ззаду й поглянула Метрові через плече.

− Лія Альданова, «Орендоване тіло», − прочитала вголос. − Хороша назва. Шкода, що це лише одна з її невиданих книжок.

− Отож, − зітхнув чоловік.

− Як вважаєш, може, їй уже час починати писати по-справжньому?

− Я думав про це, і не раз. Але розумієш: Лія ж особлива дівчина. Не хотілось би давати їй у донори абикого, а оскільки нам катастрофічно бракує свіжих людей, дівчина не скоро напише щось путнє.