Розділ «Назад. Відтінки чорного»

І тут мама теж була права. І не тільки тому, що я навряд чи змогла би витримати такі фізичні навантаження, а ще й тому, що хоч мені й здавалося, що на такі найпростіші роботи беруть будь-кого, проте й там роботодавці, побачивши мене й дізнавшись про мій діагноз, не квапилися працевлаштовувати.

Що ж. Якщо вже вісім років мого безперервного стажу безнадійно перервано і трудову книжку заповнити нема як, то залишилася принаймні дистанційна робота. Що вдієш: гроші потрібні. А це варіант.

Я вирішила стати фрілансером. Це дуже зручно. Комп’ютер у мене є, користуватися ним умію. А головне − дистанційна робота означає, що роботодавцям абсолютно байдуже, хто я, яка із себе, красуня чи чудовисько. Аби добре виконувала свою роботу. Так я стала писати статті для різних сайтів. Іноді створювала щось сама, та частіше рерайтерствувала: скачувала статті з одних сайтів, переробляла до непізнаваності й наповнювала ними інші. Звісно, через брак досвіду кілька разів довелося обпектися, лоханутися, інакше кажучи, потрапити на фіктивних роботодавців. Але мою наполегливість було винагороджено і я зрештою вийшла на кілька фірм, які періодично постачали мене завданнями й тішили систематичними виплатами. І хоч це не такі вже й великі гроші, проте вже щось. А головне − то була моя перша перемога.

Отак я й живу. І це наче й нормально. Працюю вдома, і в цьому є безліч плюсів. Зокрема, не витрачаю грошей на транспорт, менше їх іде на їжу та одяг (не виходжу на люди, тому й не треба дбати, щоб оновлювати свій гардероб). Та й фізичних навантажень значно менше, отже, мій організм має всі шанси швидко адаптуватися. Працюю, коли хочу і скільки хочу, а не скільки треба. Якщо почуваюся погано, можу лягти відпочити, а як треба розім’яти кістки, іду в парк або просто гуляю містом.

Тривалий час мене це влаштовувало. Але брак спілкування з людьми, брак будь-яких, навіть малозначущих подій почав потроху виїдати мій мозок.

Спершу до мене частенько навідувалися знайомі, друзі. Іноді випадало сходити в якусь кав’ярню, та з часом, зрозумівши, що я вже майже оговталася, кожен із них почав жити своїм буденним життям, де на першому місці − власна сім’я, колектив, а вже потім хвороблива подруга, якій уже, до речі, час починати жити своїм життям.

Я їх чудово розуміла. Але як же це важко. Спершу, поки моталася з однієї співбесіди на іншу в марних пошуках роботи, не помічала своєї катастрофічної самотності й відірваності від людства, та коли стала фрілансером й остаточно засіла в чотирьох стінах, то мало вовком не вила. Тепер моїми єдиними співрозмовниками стали мама й бабуся, що жила в селі за чотири кілометри від нашого міста й до якої я почала дедалі частіше їздити. А ще сусіди, з якими іноді перетиналася в під’їзді чи в магазині. Тепер новини про те, хто з маминих співробітників що сказав, купив чи з ким посварився, стали для мене чи не єдиними цікавинками в житті, що на них чекала вечорами, коли мама поверталася додому. Та вона розповідала неохоче, бо дуже втомлювалася на роботі, а потім, повечерявши й трохи відпочивши, знову бралася до діла − часто працювала мало не всю ніч.

Може, у пригоді став би Інтернет, та я не мала часу спілкуватися. Майже всі години, що мені дозволяло здоров’я, я витрачала з користю − писала статті.

І тоді моєю віддушиною, моїм спасінням стала творчість.

Через постійні пошуки хліба насущного я майже забула про неї, про Нічгород, про книжки. Я майже не читала художньої літератури, не ходила на виставки картин, презентації. Я вже й забула про піднесений стан натхнення, що сходив на мене невдовзі після лікарні, коли я вже була подумала, що хтось хоче до мене під’єднатися. Хтось із моїх друзів із Країни.

Та ось я нарешті відчула, що мені, як повітря, бракує мистецтва. Я запоєм почала читати книжки. Та потреба живого спілкування залишилася.

І тоді я відкрила для себе Книгарню. Вона й стала моїм порятунком. Моїм Нічгородом у Реальності.

Рівна поверхня одного із дзеркал заворушилася, і тієї ж миті в Широкій Залі Для Вузьких Засідань з’явилася Каміла. Її обличчя було стомлене, проте щасливе. Не звернувши жодної уваги на драму, що спалахнула між нічгородцями, жінка вмостилася в одне з крісел і ще якусь мить думала свої думи.

− …це несправедливо, − почула вона уривок Аврориної фрази, сповнений гіркоти й обурення.

− Що несправедливо? − жінка вмить вийшла із задуми. Перед нею відкрилася картина, яку навряд чи можна назвати незвичною. Ці двоє частенько сваряться, втягуючи у свої сварки когось зі старших: Метра, Оксентія, а часом і її, Камілу.

Метр кинув на жінку благальний погляд. Мовляв, рятуй. Але така перспектива її не тішила. Знала, що зараз розіллється безперервний потік скарг молодої Художниці на такого ж молодого й недосвідченого Письменника і це нічим путнім не закінчиться: кожен залишиться при своїй думці, а настрій буде остаточно зіпсовано. Саме тому Каміла й вирішила, що не стане зараз для Аврори «вухами», а спробує змінити тему розмови. Як це зробити, вона ще не знала, та на допомогу прийшов сам Метр:

− Ой, Каміло. Нарешті ти тут. У нас же з тобою стільки важливих справ.

− Але… − почала жінка, та, збагнувши, що Метр просто хоче позбутися надокучливих відвідувачів, схаменулася: − Що ж… Я, звісно, хотіла відпочити, бо дуже втомилася, але ти правий: справ у нас по зав’язку, так що, любі мої, − це вже до Іллі з Авророю, − вибачайте, я мушу забрати у вас Метра.

− А як же… − запротестувала було дівчина, але, перехопивши Камілин рішучий погляд, замовкла.

− А з вами я розберуся пізніше, − запевнив Метр. − Вгамуйтеся, поговоріть, і, можливо, вам удасться дійти якогось консенсусу. Я б дуже втішився, якби ви самі хоч раз запропонували вихід із ситуації. Отже, даю вам трохи часу. Щось вирішите, тоді й приходьте. А зараз на нас із Камілою чекають справи, важливі для всієї Країни, а не лише для окремих її мешканців, навіть якщо вони такі чудові, як ви.