Розділ «Назад. Відтінки чорного»

− Ну, ну. Не розкисай. Упораємося. Що там іще цікавого?

− Та ніби нічого особливого. Усі працюють: пишуть, малюють, грають…

− Добре.

Метр підвівся й підійшов до дверей. Уже був узявся за ручку, щоб їх відчинити, аж раптом вони відчинилися самі, мало не збивши його з ніг, і до кімнати влетів розпашілий і страшенно збуджений Мирон.

− Мироне? − Метр розгубився. Яке нахабство! Отак без дозволу вриватися в його кабінет! − Що сталося?

Мирон намагався відсапатися, щоб спромогтися сформулювати свої думки, що бджолами вирували в його голові.

− Метре, вибачте. Заради Бога вибачте. Просто це неприпустимо. Такого ще не було. Ніколи…

− Та що врешті сталося? − не втрималася Каміла. − Ти ж мало не прибив Метра дверима.

Закид, звісно, цілком безглуздий. Навряд чи хтось у Нічгороді міг когось прибити, але хлопець знітився.

− Та вибачте… − розгублено пробурмотів, і Метр вирішив вступитися за бідолаху.

− Пусте. Розповідай по порядку, що сталося?

− Хтось краде мої ідеї, − випалив він на одному подиху так, наче сам боявся сказаного.

Чоловік із жінкою перезирнулися. Почуте справді вражало, бо такого просто не могло статися в Країні. Жоден донор ніколи б не наважився вкрасти в іншого ідею, якби той нею сам не поділився. Це найстрашніший злочин, який тільки можна було уявити. Тому ніхто й ніколи такого собі не уявляв.

Метр спохмурнів і попросив хлопця аргументувати свої слова, бо ж таке страшне обвинувачення не можна ставити на хистких підвалинах.

− А я аргументую, − Миронів голос звучав невпевнено, і це лякало ще більше. − Я давно вже замислив для свого Світозара чудову рок-оперу. Каміла не дасть збрехати − я нещодавно ділився з нею своєю ідеєю…

− Так, − мовила жінка, − я розповідала про це Метрові. То що ж сталося? Хтось украв цю ідею? Чи тобі зараз не про мене йдеться?

− Боронь Боже. Та що ти, Каміло! − Композитор замахав руками, відхрещуючись від такої думки. − Мені б і в голову ніколи не вклалося. Та й ніхто з наших ніколи б такого не зробив…

Обидва слухачі пильно й здивовано глянули на юнака. Що це все означало? Хто ж іще, як не їхні, міг украсти ідею? Зворотного зв’язку між жителями Країни й Реальності не існувало.

− Мироне, не муч. Що ти маєш на думці? − Метр був пригнічений. Новини щодалі були гірші й гірші.

− Я вже досить давно виношував свій задум, але все не наважувався за нього взятися, бо розумів, що це вкрай важка робота, що забере багато сил, тому хотів добре підготуватися. А коли я нарешті наважився взятися за гітару, то вирішив спершу подивитися, що там у Реальності поробляє мій реципієнт. І що ви собі думаєте? Він грав. Він сидів і награвав на своєму інструменті мелодії, які досі лише крутилися в моїй голові, лише визрівали в моїй уяві.