Розділ «Назад. Відтінки чорного»

− А це тут до чого? − дівчина здивувалася. − Як мої малюнки могли зіпсувати йому репутацію?

− А так, що ти жінка, а він чоловік. І хоч ти, як і я, його донор, та не маєш права забувати про цей суттєвий факт.

− Усе одно не розумію.

− І я, − це вже озвався Метр.

− А те, що так малювати можна лише того, кого любиш, свій ідеал. А для чоловіка (це ж логічно) ним має залишатися жінка. Коли ж чоловік так поетично зображає іншого чоловіка − це вже, даруйте, трохи… − Він замовк, добираючи слова. − Емм… трохи не по-джентльменському. Ну, ви мене зрозуміли…

− Але ж ти сам вигадав Гната. Це твій головний герой.

− Але ще більше я вигадав жінок-героїнь, якими такі рясніють сторінки моїх книжок. Вони змінюються, як дівчата Джеймса Бонда, але ти їх чомусь не малюєш, а як і малюєш, то це не повноцінні ілюстрації, а якісь ескізи, штрихи… Я не мав іншого вибору. Гната я мусив убити.

− Ні. Ні, ні, ні. Це нечесно. Аврора розплакалася, мов дитя.

− Я все одно його малюватиму, і ніхто мені цього не заборонить.

− Звісно. − Метр розчулився й навіть хотів був обняти дівчину. Адже вона не винна, що їм з Іллею дістався один на двох реципієнт, до того ж чоловік. А це дуже ускладнювало ситуацію.

Зазвичай у Країні до гендерних питань ставилися дуже обережно. Намагалися так формувати пари «донор-реципієнт», щоб вони були однієї статі. Адже чоловіча й жіноча ментальність, психіка, погляди на життя дуже різні. Та що ж удієш, коли в них виявився один донор?

Хто й чому вирішив свого часу об’єднати Аврору з Іллею в одну творчу пару, Метр уже не пригадував. Нащо вони це зробили? Може, не вірили, що поодинці кожен із них здатен створити щось вартісне? Чи вирішили здійснити експеримент − перевірити, чи може одна людина одночасно бути талановитим письменником і художником? І чому не підібрали тоді двох чоловіків чи двох жінок, щоб запобігти конфліктам? Зараз це вже не мало значення. Уже нічого не можна змінити. Реципієнтів не міняють. Якщо ти вже до когось під’єднався, то він навіки твій, і лише ти можеш для нього творити. І якщо з ним чи з тобою щось станеться (не дай Боже, звісно, але ж таке трапляється), то інший лишається сиротою.

Метр замислився. А що може статися? Мимоволі пригадав Лію. Так, те, що відбулося з нею, − нонсенс, такого ніколи не було, але ж факт залишається фактом − вона повернулася, і її донор, бідолашна дівчина, написавши одну-єдину книжку, більше нічого не створить, бо до неї вже ніколи не під’єднається жоден інший донор. Це табу. Її, як прокажену, уникатимуть, і тепер вона може розраховувати лише на власні сили. А кожен знає, що це не дає вартісних результатів.

Ну, от. Стою перед дзеркалом і вдивляюся в його срібну глибину. Простягаю руку. Торкаюся. Холодна й тверда поверхня. Дивно. А колись я крізь них проходила. Правда, не так уже й часто, але…

Про що це я? Пора б уже звикнути, що я повернулася звідти й автоматично втратила хист, який мала в Країні. Не варто шкодувати. Ні про що в цьому житті не варто шкодувати. Слід радіти вже тому, що я маю неоціненний скарб − знання. Знання, що десь існує інший світ, не схожий на Реальність, що ми залежимо від нього, але й він не може існувати без нас.

Ну от. Я змирилася, бо вже не зараховую себе до жителів Нічгорода, хоча спочатку не могла звикнути до думки, що я не одна з них.

Стою перед дзеркалом. З нього на мене дивиться якась незнайома дівчина. Це не Юлія, яка жила до аварії, але й не Лія, яка, уперше побачивши себе в Країні в дзеркалі Широкої Зали Для Вузьких Засідань, дуже собі сподобалася.

На мене дивиться хворобливо худорлява висока дівчина. Мама каже «довга». Бо коли ти дуже худа, то й видаєшся значно вищою, ніж є насправді. Та це мене не надто засмучує, хоча зараз я й намагаюся набрати вагу так само завзято, як колись хотіла її скинути. Та щось у моєму організмі безповоротно змінилося, і вся поглинута їжа іде ніби в прірву.

Стоп. Знову я про тіло. І що мені до нього? Адже знаю, що головним у житті є щось інше, і мої подорожі паралельними світами це лише доводять. Але спинитися не можу. Дурна людська натура.

Чи не дурна? Я ж живу у світі людей. І тут є свої правила. Хай там як, а ми заручники наших тіл. От і зараз починаю роздивлятися в дзеркалі своє обличчя й розумію − хоч як би я чхала на свою зовнішність, хоч як би нею нехтувала, та вона визначає мою подальшу долю.