Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Обличчя. Худе й вилицювате. Коротко стрижене чорне волосся з непропорційно довгою гривкою, зачесаною на лівий бік так, що затуляє майже все око. Нічого, здавалося б, незвичного. Якби не…

Простягаю руку й прибираю чуб. З’являється потворний довгий шрам. Він починається на лобі ще під волоссям, перетинає брову, поділивши її на два майже однакові відрізки, і прямує до ока. Там уривається й з’являється вже значно лівіше, на вилиці, під оком, а потім, зробивши різкий поворот ліворуч, знову ховається під волоссям над вухом. Отакий зиґзаґ. Наче річка на мапі. Ні, у принципі не дуже й потворно. Моя теперішня зачіска чудово приховує дефект. Але часом це не дуже зручно, бо волосся майже цілком затуляє око, тому трохи псує видимість. Я часто шпортаюся, а іноді навіть падаю. Та коли залишаюся на самоті, високо прибираю неслухняну гривку й прихоплюю невидимкою. Дякувати Богу, зір у мене чудовий, і навіть черепно-мозкова травма ніяк на ньому не позначилася. Тому можу читати й писати, скільки заманеться, а це зараз моє головне заняття.

Лікарі кажуть, мені пощастило, що той уламок лобового скла, який так нещадно пройшовся по моєму обличчю (і хоч рана була неглибока, та слід залишила помітний, найгірше, що неестетичний), дивом не зачепив ока. Мабуть, урятувала будова мого обличчя. Маю доволі рельєфні випнуті надбрівні дуги, чіткі масивні вилиці, а очі, хоч вони в мене й немаленькі, посаджено досить глибоко.

Тож загалом не все так страшно. Крім того, зараз усілякі шрами − не проблема. Існує безліч методик пластичної хірургії, спрямованих на усунення подібних дефектів. Аби гроші були. Та от біда − де їх узяти? Ми з мамою вже давно живемо в борг. На моє лікування й реабілітацію пішла купа коштів… Та й зараз, хоч минуло вже більш як півроку, я весь час приймаю якісь ліки і ходжу на процедури. Найбільше проблем із лівою ногою. Вона майже не розгинається в коліні. Спочатку допомагала собі паличкою, та зараз, утомившись від постійних поглядів перехожих, відмовилася від неї. Це не дуже зручно, але так краще: може, я швидше розпрацюю свою кінцівку, бо масажі та решта не дуже приємних фізіотерапевтичних процедур чомусь не дають жодних помітних результатів. Головний біль? Про це краще промовчати. Мене попередили, що з цим мені доведеться вікувати. Що вдієш? Добре, що знеболювальних препаратів зараз більше, ніж хвороб, за яких їх слід уживати. Та я вже так звикла до цих своїх особливостей, що іноді обходжуся без знеболювального, терплю, вчуся робити щось і з такими неприємними відчуттями, хоча раніше, до аварії, уже стогнала б, падала б на ліжко й жменями поглинала б пігулки…

А ще я зрозуміла, що таке щастя. Це коли ти прокидаєшся вранці, а в тебе нічого не болить. І в мене таке буває. Розплющую очі в ліжку й розумію, що нога не ниє, голова ясна, нічого не коле й не свербить. Правда, це триває недовго. Вставши й трохи походивши, я починаю відчувати своє нерухоме коліно, потім і голівонька дає про себе знати, бо надто вже важке для неї будь-яке навантаження, навіть якщо це просто якісь елементарні розумові вправи…

А я розводилася про те, що тіло нічого не варте. Виходить, що варте, ще й як!

А ще варті гроші. Бо без них страждає й наше тіло. Зараз я ніде не працюю й не можу допомогти своїй мамі зводити кінці з кінцями.

Мама має пристойну роботу, і за нормальних умов могла б прогодувати не лише нас двох. Працює вона в проектному інституті, отримує високу платню, та й багато підробляє. Вона бере додому додаткові замовлення й ночами їх виконує.

А як же я старалася знайти роботу. Спершу сподівалася підшукати щось за фахом. Марно. Я − філолог. І хоч свої послуги я могла б надавати в різних царинах, скажімо, як коректор, копірайтер, діловод чи принаймні секретар, проте тут на моєму шляху ставав уже інший чинник. Знову ж таки моє тіло.

Не одну співбесіду мені довелося відбути, поки я остаточно не переконалася, що знайти роботу за фахом мені не світить. Помітивши мій шрам ледь не на все обличчя й ногу, яку волочу за собою, мов кривенька качечка, роботодавці сахалися від мене, як від чуми, і переконати їх змінити своє рішення не міг ні гарний послужний список із попередніх робіт і відгуки колишніх керівників, ні майже казкове резюме-мрія, ні те, що я впевнено й розумно спілкувалася. Адже до кожної співбесіди я ретельно готувалася. Через Інтернет дізнавалася всю можливу й неможливу інформацію про фірму, на яку збиралася влаштовуватися, її власників, специфіку роботи тощо. На співбесіді не оминала нагоди продемонструвати ці знання, що втішило б кожного роботодавця. Власне, так і було. Вони розуміли, що кращого претендента на посаду не знайти… Розуміли, проте…

Проте щоразу мені мило всміхалися, казали, що зателефонують, і… все.

І я їх чудово розуміла. Кому потрібен працівник, який у кращому разі викликає бажання відвести від нього погляд, як то завжди буває з каліками чи хворими (хоч як би ми це приховували й брехали самі собі), а в гіршому − може й клієнтів відлякати своїм малоестетичним виглядом. Бо, коли бачиш людину покалічену, у шрамах, завжди чомусь здається, що вона якась неблагополучна: чи з кримінального середовища (бо з якого це ще дива людину можуть так спотворити, як не через якісь її неправомірні дії), чи неврівноважена й конфліктна, яка завжди шукає собі пригод на одне місце.

А головне − усі вважають, що, переживши щось таке, як пережила я, людина вже ніколи не зможе повернутися до нормального життя.

Тому мої пошуки були приречені. І хоч, спілкуючись зі мною, роботодавці розуміли, що я цілком адекватна, спроможна продуктивно й фахово працювати не гірше за інших, та все одно керувалися стереотипами, дбаючи, як їм здавалося, про репутацію своїх фірм, тому й давали мені відкоша. Отак я втратила надію знайти нормальну роботу: у колективі, з оплачуваними лікарняними й відпустками, з відрахуваннями податків…

На відповідальну роботу в солідні компанії мене не брали. Та існують роботи, де не треба бути обличчям офісу, коли ти, скажімо, секретар чи якийсь менеджер середньої ланки. Прибиральниці, посудомийки, двірники. Коли не маєш коштів, то й на таке згоден. Але тут уже втрутилася мама.

− Поки я жива, − ледь стримуючи свій біль і розчарування, говорила вона, − я знайду гроші, щоб прогодувати і тебе, і себе, і не дозволю, щоб моя дитина пішла мити посуд.

Я заперечувала:

− Якщо ти й надалі працюватимеш у такому темпі, то навряд чи довго проживеш.

Мама сердилася, але не здавалася:

− Нічого. Проживу. Не хвилюйся. А ті копійки, що ти зможеш назбирати, миючи посуд чи підмітаючи подвір’я, навряд чи нас порятують, бо будь певна, що з твоїм здоров’ям ітимуть лише на лікування, тому нічого, крім нових болячок, ти собі не заробиш.